21 Кві, 2014

ЖИВИЙ ТЕАТР – ЖИВИЙ АКТОР

 

Клод Гийо. Арлекин

В цьому невеличкому аналітичному розмислі, спробуємо поглянути ще раз на ситуацію сьогодення театру і, вигадувати вже нічого не вигадаємо, а лише спробуємо пригадати собі, що то за явище природи, актор, і чому, як кажуть американські індіанці, – «Хороший актор, – живий актор!»  Адже для того щоб визначити живий він чи не живий, нам доведеться повернутися до самої акторської суті, до тої природи людини, котра є загальновизнаною природою актора, тобто до того, що називається грою.

Отже Гра. Актор без гри, не  є актором. Власне актором стається той чи та, котрі грають щось чи у щось. Зрозуміло, що ми говоримо про театральну гру і про театрального актора. Оскільки «Увесь світ є театром і всі ми в ньому тільки актори», то наші розмисли про театрального актора дадуть відблиски і на це ширше поняття, так поетично висловлене Вільямом  Трясисписом (Шекспіром).

Якщо ми розглядаємо актора, як того хто грає, то ми зауважимо, що грання акторське має свій різновид, який можна розглядати з різних сторін і знаходити багато особливих нюансів, котрі можуть нас запровадити дуже й дуже далеко… Візьмемо за мету подивитися на суть питання – Живий актор.

В чому його живість? В тому, що вдало вдає з себе когось іншого? Чи в тому, що прикинувшись котримось із відомих персонажів, переконливо страждає, або тішиться своїм життям перед очима глядачів? Чи може суть живого актора в тому, що він живе життям свого героя? Чи в тому, що у логіці своєї поведінки він є непередбачуваний і не ловиться ні штампами ні кліше?

Так… Все це разом узяте говорить про живого актора. І прикладів такого акторського прояву ми можемо назбирати дуже багато, навіть можна сказати, що у наших театрах переважна кількість акторів саме такою і є! Коли так, то до чого взагалі тоді наша ця розмова?

Як кажуть українці, – «Так то воно так, але трішечки не так»…

Жива природа актора, видима відразу коли він/вона живуть на сцені. Кажуть наприклад про кіноакторів, що одні фотографуються, тобто знімаються, другі грають, а треті живуть і саме ті, хто живуть, і є справжніми кіноакторами.

А на сцені хіба не так само? Для одних сцена як подіум для моделей, для інших майданчик для гри, а для отих, третіх, сцена є територією життя, бо саме життя на сцені, не потребує більш нічого окрім самого життя.

Тобто для живого актора потрібен лише порожній простір сцени і такий актор зробить щось таке у цьому порожньому просторі, що буде не просто переконливою грою в когось чи навіть у щось, не тільки непередбачливою поведінкою не засміченою загальновідомими штампами та кліше, і не лише яскравою карколомною грою тренованого і розвинутого тіла. Живий актор зробить найголовніше, що вирізняє його з посеред мільйонів його побратимів по ремеслу, він відкриє новий зміст уже відомим речам і поняттям.

Про що тут йдеться?  Про священнодійство. Так власне оте сценічне священнодійство, досить відоме завдяки найпоширенішій цитаті приписуваній великому «живому актору»  Щепкіну, – «Священодій, або геть з театру!» Священодій… Про що ж тут йдеться? Адже можна сказати, що усі актори, котрі грають на сцені, саме це і роблять – священнодіють! Так, то воно так…

Але священників по церквах теж багато, але не всі попи є священниками… Як не всі жінки є матерями і не всі діти є синами й дочками… Бо у всіх цих перелічених поняттях, як і в багато інших, суть і правда їх понять полягає у чомусь такому, що ми розуміємо без зайвого пояснення. Священнодійство, є процесом не прикидання в когось чи у щось, не грою за для розваги, не просто забавляння публіки карколомними трюками, чи надскладними руладами текстовими, та надпотужними емоційними вибухами у обставинах, що їх пережити може тільки і лише тільки театральний персонаж, бо для простого смертного це обов’язково буде смертельним вироком. Священнодійство, є дуже простим і не особливо енергозатратним, це можна назвати звичним словом – Відкриття. Але відкриття несподіване, неочікуване, бо священнодій відкриває те, що наче всі давно знають, але у саме цей момент, ніхто цього не сподівається побачити, почути і відчути. Так проявляється присутність Божественної Мудрості.

Ось що робить Живий актор, – оживлює мертвий світ Мудрістю. І в такій ситуації, усі свідки даного явища навіть не сумніваються у живому факті Священнодійства, що ось тут і тепер відбувається перед їхніми очима.

Звідки таке чудо береться? Хто знає, як цьому навчитися? Де і у кого цьому можна набратися?  Відповідь на подібні запитання теж може бути проста, – Це дається від народження. З цим приходиш у цей світ, бо це є Дар, Талант. Це є призначення на Місію, або висловлюючись зовсім по театральному, це є та твоя роль, котру не зіграти ти не можеш, бо по за нею – смерть.

Може видатися надто пафосним це порівняння, але пафос і є тим камертоном завдяки якому і постає у світі і світлі рампи простота священнодійства. Простота полягає у тому, що сам процес цей є самодостатнім у своїх вчинках, тобто у грі. І тоді ми нічого не помічаємо, ані тексту, ані рухів, ані вокальних обертонів і тим більше оточуючої декорації чи костюмів з бутафорськими мечами, вогнем, водою, наїдками і напитками. Як висловився колись Богдан Ігор Антонич, – «Для щастя треба мало, – Гармонії.  Амінь!»

Такі актори в наш час дуже велика рідкість! – Таку фразу можна почути сьогодні теж не рідко. Чому? А хто сьогодні про таке говорить і навіщо про таке говорити в епоху камедіклабів, 95кварталів, мильнобульбашкових серіалів та бойовиків людинопавуків? В наш час важлива ідея і найдоступніша форма вираження цієї ідеї, кому воно потрібне оте священнодіяння?

Всім зрозуміло, що час священний на сцені давно минув і тепер на кону скрізь і поруч оголені еквілібристи та маститі статисти ряжені у відповідних і зрозумілих типажів нашого життєпростору, котрі, якщо не смішать нас, або зле притворяються у стражданнях, то до таких ігрищ додається яскраві костюми, палахкотливе світло, піротехнічні трюки   та потужна низькочастотна музика. І відразу створюється ілюзія великої події, про яку багато будуть писати і гомоніти на екранах телеящиків, але… Писатимуть, як правило, одне і теж, і все так само, як і завжди.

Але притому, більшість свідків цього опусу буде відчувати, що роздувається з мухи слон, і що ця муха, сама вже давно не першої свіжості і відповідно й слон з роздутими нутрощами, настояними на баговинні банальщини і мертвечини. І такі слони смердять на весь світ. Смердять і у своїх смородах, змагаються один з одним за можливість зробити свій останній пук таким, після якого вже нікому буде ні до того слона, ні до пуку і тим більше ні до амбре, котре повисне на довго в повітрі так званого культурно-мистецького простору сучасности.

Нисходячий Тренд, кажуть знаючі люде і тим виправдовують увесь цей смітник безталанних і відповідно далеких від поняття святості трюкачів, що маніпулюють глядацькою наївністю. Казали ж колись Мхатівці; – «Наївний як Станіславський!» І знали що казали, бо саме у тій наївності, і полягає талант актора. Чистого актора, щирого, мудрого арлекіна, здатного своєю наївністю повірити у те що лежить за межею реального відомого чи знаного. І тим самим вміючого вчиняти священнодійство.

Тепер цю відому фразу Мхатівців можна почути як перелицьовану сварливу насмішку, коли хочуть когось принизити чи звинуватити у лохівстві. Кажуть, що ти, як і Станіславський – Лох… Як не брутально це звучить, але такими Лохами були усі великі артисти. Бо Лохом не стають, ним народжуються. Бо Лох, заради істинного щастя свідчення свого доторку до правди краси і мудрості, легко віддає оманливе кумирське лахміття псевдоуспішності у середовищах підмінених цінностей гламурного двірцево-межигірського стандарту понять Божественного.

Ось воно в чому суть проблеми. Талант може мати будь-хто, але застосовувати свій талант у твореннях священнодійства може тільки ЛОХ! Це як у церковній службі, той хто служить, чує себе найбільшим грішником. Чому? Тому, що має здатність розрізняти найтонші спокуси котрими атакується його душа.

Душа… Така загадкова річ! Без Душі нічого путнього не витвориш і не вчиниш. Душа актора, має надзвичайну властивість, бути пластичною і податливою до характерних властивостей структури персонажів, котрих грає актор. Зіграна роль від душі, робить твір актора незвичним, рідкісним, особливо вражаючим душі глядача, а самого актора робить Живим Актором, бо Живий Актор поселяється у вигляді зіграного ним персонажа у душах глядачів надовго, інколи на завжди. І такі актори визнаються як великі артисти, а театр у якому такий актор служить, славиться своєю живучістю, бо достатньо щоб у ньому був хоч один такий актор, і тоді театр перетворюється у храм, до якого не заростає стежина людська. Такий театр є живим.

Можна вважати, що все вище сказане є монологом персонажа, котрий гостро відчуває душевний біль від тотальної несправедливості, що оповила туманом ілюзій райських насолод  все ще живі неспокійні душі театральних сучасників. Виникає старе, як світ питання; Що Робити?

Відповіддю, буде теж старе як світ – НЕ БРЕХАТИ!

А брехня, перефразовуючи відомий вислів того ж Станіславського , – як снігова кулька, спочатку маленька, а потім все більша і більша, аж поки не накриє всіх і вся снігова лавина. То може вже ота снігова лавина нас вже й накрила. І тепер ми немов засліплені в цій вицвілій білизні старечої сивини, що стискає віддих волі і тим самим блокує пошук у творчості своєю монументальною визнанністю і перевизначимістю, народністю і  заслуженністю, захваленою лестощами гордині й  нагород та номінацій з визначеннями «як національного», а значить унікального, коштовного і єдино подібноформатованого у ранзі найвищого класу театрального цвинтаря.

Може щось у консерваторії не так? Так-так, саме там і бере свій початок оте українське «Трішки не так»!

Згадується чеховська «Чайка», де Шамраєв промовляє; «Пала сцена, Ирина Николаевна! Прежде были могучиє дубы, а теперь, мы видим одни только пни» Очевидно що дуби тримали на своїх гіллях не тільки сцену, але й школу.

Сучасна школа, така, що й школою її не назовеш…  Брехня вимагає інших правил гри, де кожен учасник, змушений підтримувати заведену ілюзію гармонії при руйнівному дисонансі так званих навчальних процесів, мета котрих зробити зі студентів керованих маріонеток, котрими зручно маніпулювати у звичних ситуаціях того самого навчального процесу, котрий навчальним вже важко й назвати. Так само як важко назвати театри до яких готують оцих майбутніх акторів чи режисерів – живими театрами.

 Пні поросли мохом і мох є так би мовити, камуфляжем, що оживлює мертвячину пнів. Точені і стругані на зразок кластерів загальної картини в українському (і не тільки в українському) театрі, нові спеціалісти, навіть при своїй власній унікальній талановитості, потрапляючи у орнамент того чи іншого театру, відразу стають мішенями, по котрих відстрілюються своїми болями нереалізованих душ, актори і режисери, що колись так само думали, що ростуть деревами, а їм вготовано було грати ролі моху, що вкриває мертві пні.

 Кола «Театральної Сансари» всіяні геніальними текстами про одвічну проблему мертвості того, що за призначенням своїм має бути вічно живим. То ж не будемо провокувати ситуацію ще раз, а зробімо лиш риску під тим про що ми тут пробували висловитися стосовно Живого Актора у Живому Театрі.

 Риска ця матиме єдину траекторію – коло. Для того щоб щось змінилося у школі театральній, повинні змінитися самі театри, для яких і готуються у цій школі актори та режисери. Чому саме театри, а не спочатку школа? Студент котрий мріє бути актором у театрі, мав би бачити спочатку театр, як храм у якому цьому акторові буде доручено служити. Тоді святість Храму театру, впливатиме на спудейське приміряння і визначення себе як майбутнього жреця цього Храму, а не чергову зірку сцени.

 Насправді питання школи повстає тоді, коли з`являється потреба у нових спеціалістах. Спеціалістів випускається достатньо, та служити в театрах після тої школи чомусь нехочеться.

 Яка країна, такий і театр. Можемо з цим миритися чи не миритися, але зрозуміло одне. Оті пні, що прикрилися зеленим мохом, потребують цю зелень, бо при ній зберігається відчуття життя, а по суті, лише тільки ілюзія життя. Так само, як і в соціумі держави, так званий «вищий клас», насправді виявився мертвими пнями, і навіть останні події в Криму і на Сході засвідчують, що новенька зелень камуфляжу не здатна впливати на мудрі й рішучі функції командирів і керівників. Зелені чоловічки, є перспективними тільки в руках умілих лялькарів.

Театр, тому і має бути Храмом, бо тільки у Храмі творяться ритуали живого життя, котре відкриває усім прихожанам суть змістів процесів не тільки мистецьких, а загальносоціальних, державниицьких. Для того у греків в Атенах було три Храми:  Парфенон богині Атени, стадіон Панатинаикон і театр Діоніса. І саме театр був тим храмом, у якому ритуально відкривалися посполитим закони держави, мудрість правил війни, закони ведення господарства, основи науки і щаблі духовності.

 Так видно таки проблема у консерваторії, бо не вивчають тепер «старих греків».

 Живий актор існує незалежно від того, чи потрібен він театру, чи ні. Сьогодні живий актор, більше схожий на монаха. Та у часи перемін, коли змінюються цінності і сталі поняття заміщаються несподіваними тимчасовими термінами, зміст живого актора залишається незмінним. Самурай мусить служини своєму пану, а живий актор – глядачам.

 Через суть функції змісту твору, створюється його форма. Коли є Живий актор, значить бути Живому театру!  А далі, можна лише повторити слова Великого Живого Артиста Т.Г. Шевченко: –  «А далі, слава, а слава – Заповідь моя».

 ustavshiy_arlekin_s_400_auto

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>