05 Кві, 2013

Я ПРИЙШОВ…

народження нової Людини.

Моноп’єса

Дійова особа – Я.

Декорація, костюми – відповідно режисерському баченню.

Я;-      Сьогодні мені раптом стало на думку, – напевно, що я таки запізнився… Ось, самі подумайте, адже нам увесь час здається, що все наше життя, я маю на увазі справжнє життя, (таке, де ти повністю реалізований, забезпечений, закоханий і коханий, одним словом, запотребуваний), тобто, коли ти чогось досяг і це “чогось”, не просто там якась квартира, якесь авто, якась медаль, чи орден на лацкані дорогенької маринарки, а якесь таке… Ну, от хоча б отак сказати, коли ти прокидаєшся ранком і розумієш без зайвих фантазій та надсильної уяви, просто чуєш, що ти реально повнокровно живеш!

І ось, ти чомусь, саме таке життя, чомусь і не живеш! Увесь час ти тільки те й робиш, що сподіваєшся ще колись його попожити. Колись… Як подивитися кіно, чи з’їздити на батьківщину. Що ти увесь час відкладаєш на потім. На той невизначений термін, коли вже врешті решт й нарешті, зробиш ще ось те і те, заробиш ось саме стільки – то, збудуєш ось точно отаке – то, одружишся із такою – то! Народиш сина! Діждешся онуків! Тобто, ти начебто увесь цей час і живеш… Ах ні! Ні! Ти не живеш! Ти просто існуєш ось у цьому… Як би це назвати точніше…

Ага! Ти перебуваєш у такому собі мляво плинному ПРОЕКТІ, де увесь час тобі мозолять очі лише тільки приклади твого можливого, того найсправнішого життя! Увесь час довкола тебе відбувається така собі рекламна компанія, що вже абсолютно не прикрито, а зухвало й агресивно, я б навіть сказав, нагло й жорстоко, втелішує тобі, так би мовити, “Справжні цінності життя”, якраз того самого життя, що ти його ще не живеш, а лиш тільки збираєшся жити… У “Нєобозрімому будущєму”, так сказать, але для тебе уже визначеного раз і назавжди, що це обов’язково трапиться ось-ось. От ще тільки…  Ох, оце “Ще тільки!” Ну ви ж мене зрозуміли? Правда ж?

—————————————-

(пауза)

Я;-      Телевізор, –  є тим, чи не найбільш важливим і могутнішим “арудієм” такої ”Реклами”. Ну, телевізор, ми всі добре знаємо, навіть коли його і не маємо зовсім у своєму домі, бо й самого дому можливо і не маємо, але я не про те, хоча, власне ж, саме про те. Просто телевізор.., зовсім ще не давно був, чи не єдиним вікном у світ. Та… Що тут вже поробиш, для нас він і на далі продовжує бути тим самим вікном у світ, коли не кватиркою. Тому й не дивно, що для більшості з нас з вами, тобто для всіх тут присутніх ну і для неприсутніх, саме через цю кватирку на нас і вивалюється стільки всілякої рекламної… Як би це простіше сказати..?

Скажеш – “фігні”, то ви ж все одно подумаєте, вірніше почуєте справжній зміст, тобто що саме я насправді мав на увазі. Ну так? Внутрішньо ви собі подумаєте; – “Ну от, і цей… Вдає з себе, що він тіпа того, – скромняга. Корчить із себе, блін, інтелігентика задрипаного”, – а от ззовні, тобто на обличчі, зробите вигляд, що не звертаєте на це ніякої уваги. Ви просто, сприймете це як таке, що саме собою зрозуміле.

Але…, “Фігня”, залишається “Фігньою”, тобто зміст! Адже справа не в тому, чи іншому слові, а у самому змісті. А зміст, ви почули. А зміст і форма – єдині. І як слово не пуцуй і не лакуй, завжди виходить той самий… Скажу, – результат, – будете сміятися! Ну ось бачите? А чому?

Тому що насправді… Як його не маскуй, а виходить все той самий… Х…..у….ліганський вчинок! Але ж сприйняття залишається щирим і не прикритим. Бо в середині кожен з нас є самим собою. В середині себе ви згодні зі мною. Бо всередині себе ми сприймаємо речі такими якими звикли сприймати їх! А ось на зовні, ззовні завжди театр; – “Він матюкається! Він поводить себе непристойно! Як так можна зі сцени говорити? Такі брутальності?! Це ж до чого ми з вами дожили?! Паскудство! Віддайте гроші і заберіть свого квитка  І ЗАПХАЙТЕ ЙОГО СОБІ”….

Стоп! Стоп, стоп… Ось, це ж є справжня реклама! Кращої реклами й годі вигадати! Це так би мовити, найживіший і найдійовіший прихований піар! Адже, ви самі того не підозрюючи, уже рекламуєте усю цю Х…, “Фуєту”, що ось тут зараз я перед вами висипаю. Ви не вірите? Дивіться. Ну, навіть якщо хоча б одна людина вчинить так, як я ось навів приклад, тобто обуриться і вийде і піде собі туди, де її звичайно, зрозуміють, вона ж, ця людина, там не заспокоїться, а одразу почне ділитися враженнями про ось це саме непристойне “фуете”, свідком якої була ось зовсім щойно, де це можливо ще й продовжується і напевно, що у ще гірших формах і змістах. Ах! Аж подумати лячно, що там зараз насправді відбувається! Ах… Ах…

А… А ті, кому вона, про все це розповідатиме, ну нехай не всі звичайно, а хтось один, та подумає; – “Блін, шкода, що мене там не було!” І наступного разу… Обов’язково прийде і буде сидіти ось тутечки у першому ряді і… ЧЕКАТИ на ось цю саму Х …У… на це саме ж Х…У… дожнє слово! І якщо не отримає саме цього “художнього” слова, то буде те саме, що й увесь час відбувається з будь якою рекламою – “Хотіли як краще, а вийшла все таж сама Х…- ху-ху-ха-ха… А… А…

Я ось про що подумав. Як це у нас все… Піз… Перевернуто з ніг на голову. Ось наприклад у американському кіні, та й не тільки у американському, ми часто чуємо оці “погані” слова. Вони, ці “погані слова”, на кожному кроці, у кожному їхньому кіні, тобто у кожному кадрі. І яким би там цей персонаж не був, добрим чи поганим, героєм чи покидьком найпослідущим, візьме та й скаже… Ну таке вже скаже! Навіть прикладів наводити не треба, бо все це ми самі прекрасно розуміємо і без перекладача, і все це вже самі давним – давно знаємо!

Але, перекладач… Не наш перекладач, до речі, а знову ж таки сусідський, сторонський… Той, їхній… перекладач, все одно, візьме й перекладе нам насильно і вперто так як цього вимагає його “главная цензура” таким чином, що… просто вуха пухнуть! Наприклад; – Cволочь! Сука! Чьорт поб’єрі! І в найсміливішому випадку типу;  – Тваюмать! І це у перекладі на тую мову, де різними комбінаціями з трьох слів, можна розказати не тільки увесь фільм, а й всю світову історію,  пам’ятаєте Жванецького?

А на нашу? Чули коли небуть? Сміх та сльози! Так. Я б сказав, “аристократично” ці ворожі покидьки лаються, що й сам Шекспір би позаздрив. Що хочеш – не хочеш, а не привели господи, закохаєшся у такого “грьобаного” красномовного виродка. Хіба ні? Одним словом – доперекладалися! І що головне, саме у цьому неспівпадінні змістів перекладу й оригіналу, ми з вами знаходимо для себе не тільки нову забавку, а й  чи не головну мотивацію піти і, послухати, власне послухати того нового кіна!

От чому так? Чому?  –  “Тому, що Наша мова найчистіша з усіх мов у світі”, – відповідаємо! – “Ми не маємо власних матюків, це нам сторонські воріженьки нав’язали всі ці непристойні вислови, ці паскудні слова й словечка! Силою нав’язали! А ми самі завжди були невинними і чистими. Наша мова – Солов’їна мова”!

——————————-

(пауза)

Я;-      Ну так! Так! Силою нав’язано мені все що в мені є поганим, а все, що є добрим, – це я сам! Уявляю, як нам силою нав’язують матюки… От попробуйте, уявіть собі цю сцену!  Чи таку, коли… Силою наших дочок навертають до курвівства, (але ж це теж не наше слово), чи коли силою, просто таки нагинають наших синів до… педерастії, пробачте, до сраколюбства.

Кажуть, що це тепер надзвичайно “модньо” та “елітарно”. Просто скрізь і всюди. Така ознака сучасного панівного класу. Хочеш панувати? Давай, іди до нас, ми з тебе зараз зробимо пана, але з першу депутата, тобто, – Раз! Два! Знай нашого тата! Опустимо і підкинемо, тобто піднесемо, бо ми всі тут у піднебессі граємо виключно у підкидного.., Му… Муд… Мудреця! Раз.., і ти вже… – Мудрець! Хай живе велика й соборна Геївщина!

Ми, як бачите самі, просто так густо оточені воріженьками, котрі увесь час тільки те й роблять, що навертають нас на всілякі збочення й страхіття.

–         Це все вони! Вони, суки такі – наші воріженьки! А щоб вони повиздихали! – Кричимо ми…

А самі? А ми самі тим часом нагинаємося, підставляємо, беремо та даємо! Підкидаємо та перевертаємо! Сієм, сієм, посіваємо! Тобто, ми з вами! Ми, самі! Ні-Ні? Ні –Ні! Не ми! Ми не самі! Самі не ми! Кого обманюємо? Ось тому мабуть ми так любимо усіх цих наших “Воріженьків”! Певно за їх красномовство і любимо! А хтось коли-небудь замислювався над тим, про що саме співають оті солов’ї?

От чому така фуйєта? Чому вони, ті “воріженьки”, можуть бути вільними на екрані кіна, та не тільки екрані, а й на сцені, на сторінках літературних творів. Чому у них порнографія незаборонена, а у нас ні-ні? Можливо це у нас з вами звичка така виробилася вдавати з себе таких собі  ні-ні та й ні-ні?! Бо коли до діла…, то чомусь.., усе.., навпаки!

В житті ми з вами просто фору дамо будь-якому їхньому найбрутальнішому тарантинівському екшину. У житті наші курви таке втнути вміють, а дяді, тобто хлопчики? Аж гей-гей!

Ну, от спробуйте перекласти це літературною;

–         Є тьоті як тьоті і дяді як дяді. Є люди як люди і бляді як бляді. Але ж є дяді як тьоті, і тьоті як дяді. Є бляді як люди, і люди як бляді”.

Ото ж то! Все в житті є відносним”, – сказав один Альберт.

–         Так то ж у житті, – скажете, – а то у кіно… У них у кіні все можна, бо то ж “таке їхнє іскусства, такий іхній арт”, а от у нас, все навпаки.

–         А чому?

–         А… А тому, що у них у житті все вже є! Тому і хочеться ще й такого, трохи гівнецевого. О!

А от у нас з вами в житті й свого лайна по вуха, то що? Ще й у кіно? На телеекрані? На сцені? Ні фіга собі! Ні-ні! Ні, ви дайте нам на сцені, чи телеекрані, чогось такого, чистого, прекрасного, такого, як у мріях наших. Мрії ж мають бути прекрасними. Тільки щоб це нікого глибоко не засмучувало, щоб лиш смішило, щоб розважало, щоб було “прикольна”, “стьобна”, щоб все і всюди блистіло танцювало і співало. Словом, щоб усьо “била” ХАРАШО!

І що, хіба не так? Що? Хіба не дають? З ранку до ночі тільки те роблять, що показують нам це “Харашо”! Мовляв, оце і є найсправжнісінький РАЙ! Отаке, в латекс зодягнене, припудрене, прилизане, тут трохи губки капризно силіконом підкачані, тут циці, тут дупці, а тут, а  там… І мінімум одягу, щоб не приховувати набряклий інтелект! І не важливо хто з них тьоті, а хто з них дяді, хто люди, а хто… Головне що всі в шоколаді! Словом, – Глянцювать то глянцювать!

(Танцює)

А коли захочеться чогось протилежного; чорнушного, кривавого, то є для цього одна у нас газета, що спеціалізується на всіляких таких життєвих історійках на страхіттях – кошмарах. Таких, що й жоден тобі Достоєвський не вигадає, чи Едгар По не опише. Що не історія то хоррор! І так тебе описана у цій газеті реальність нашого буття “витрахає” у хвіст і гриву, що аж самому жити не захочеться! І зрозуміло, газета ця так щиро й оригінально і зовсім не прикрито називається… Якщо перекласти на тарантинівську, вийде: “Фак ю”.

(дістає з кишені і розгортає складену газету з назвою “Факти”)

А ми з вами хоч і читаємо та не бачимо. А може, тільки робимо вигляд що не бачимо? Як робимо вигляд, що не чуємо отих самих матюків у власній голові… Що не правда? Ну що ви?!! Нікогда в жізні!!! Ето нє по нашему, ето усьо по їхньому – воріженьківському!

( продовжує читати)

 – – – – – – – – – – – –

(пауза)

Я;-      Це так би мовити рекламна пауза.., була.

Подумати тільки! Реклама – є те, без чого, ми з вами, жили собі, живемо, і очевидно проживемо до самої гробової ( якщо вистачить ще дерева на той час) дошки. Тому що те, що нам пропонує та сама реклама, найчастіше нам, тобто нам з вами, насправді й не потрібно. Не вірите? Ну от самі пригадайте коли ви востаннє дивилися повністю будь який рекламний блок, чи то під час транслювання матчу з футболу, чи під час улюбленого серіалу, чи нового крутого кінофільму, або улюбленої передачі?  От бачите! А тепер, подивіться на цю, я б сказав, –  проблему з іншого боку.

Подумайте, просто подумайте… Ні – ні, не треба закривати очі, інакше ви просто втікаєте у себе! Залишіться з нами, ось так! А тепер уявіть, що все що нам пропонує реклама, ви вже отримали і що найголовніше, продовжуєте отримувати автоматично! Га? Класно? Ну ось кажуть що класно! Не просто класно, а Супер класно! Яка у вас розвинена уява! Я вам заздрю! Білою заздрістю! Блондинкою, – так‘зать! Ну добре! Ха! блондинка!

Оце пригадав собі.., Ні, я карикатуру всесвітньо відомого карикатуриста Бідструпа пригадав. Не знаєте такого? Шкода, це просто уніка-а-а-альніший карикатурист був! Але не в цьому річ! Ось така карикатура… Ні, не про блондинку, скоріше про волосся.

Йшов вулицею лисий чоловік. Бачить на вітрині рекламується засіб для відновлення росту волосся. Ну лисі чоловіки мене зрозуміють. Ну добре, якщо не самі чоловіки, то їх жінки, ай, ну гаразд не жінки, а… Стоп! Стоп! Далі ж самі вже здогадуєтеся…

Ну ось, купує той лисий чолов’яга цілий флакон цієї х… х… ху… хі…хімічної “ху-хі”, йде до дому і перед сном намащує собі свою лису голівоньку цим “ху-хі-ху”. Вкладається до ліжка закриває оченятка і в сон.

Раптом, серед ночі він прокидається, хап за черепа, а там…. Так – так! Там маленькі цвяшки – волосинки повитикалися, як трава ранньої весни, що обіцяє нам так багато своєю щойно виштрикнутістю! Так і тут! Волосся! Геть усюди по всій голові рівненько так, густенько так під пальцями ш-ш-ш-ш-ш-ш, як щітка для чищення одягу. Ех! Біжить чолов’яга до дзеркала у ванну і бачить що там не просто щітка, а вже справжня шевелюра! Рукою мац в один бік, а волоссячко, як поле пшеничне від вітром, м’яко так стелеться і гривка, ось так, набік! Тоді у протилежний! І сюди можна і туди можна! І назад! Дивись, як гарно, Боже!  – Кричить серце чоловічка,- я зачісуюся! І справді він зачісується! Гребінцем сюди – туди! А волосся густішає і росте й росте і вже можна за вуха зачесати і локони закручуються самі собою! Просто Шевальє! Д’Aртаньян! Кіркоров, Іво Бобул! Ач, як виросло! Він хапає ножиці щоб… Поправити ось тут, а тут трохи підкоротити… Та волосся росте й росте, просто на очах його росте і вже не встигає він обтинати волосся, не встигає рука його ножицями орудувати, то ж він тне просто навмання якнайкоротше, а волосся знай ще густіше і довше і швидше – ш-ш-ш-ш-ш! Не просто росте, а як макарони з м’ясорубки л-і-з-е! Лізе! Уже повна ванна волосся обтятого! Ножиці тільки клац! Клац! Клац! Вперто, як воїн на останній барикаді й без жодного патрона і зламаним мечем! А волосся лізе все більше й більше! В-о-л-о-с-с-я-я-я!!! Чоловік знесилено падає, а впасти немає куди, бо під ногами просто тобі матрац уже з того волосся, то ж він ось так осідає і кричить;

–         Що – о – о – з – а – а – а – х – у – у – у – й – н – я – а – а – а – а – а!!!!

Ну, ви ж розумієте, що більш нічого у цій ситуації людина, я маю на увазі, нормальна, здорова людина, як ми з вами, – викрикнути не в стані. Кричить, значить,  він.., і … Прокидається! Хап за голову, а там,  – ЛИСИНА!

–         ЛИСИНА! МОЯ ДОРОГЕНЬКА ЛИСИНА! – Кричить чоловік і сяє від щастя!

Щасливий! Ну, можете собі уявити! Сів він на ліжку обхопив свою лису голову обома руками і тихо так про себе, зовсім нечутно промовляє;

–         Яке все-таки щастя, що це лишень мені наснилося!

І викине він той флакон у смітник і більше ніколи не купиться на цю брехливу блешню – рекламну.

А ви кажете…. Реклама! Х-х-х..ватить з нас тої реклами, бо реклама,  це – Х-х-х……., і ви матимете рацію! Я б додав тільки одне слово – ПОВНА!

——————

(пауза)

Я;-      Ти що раз, то частіше й тяжче хворієш, а думаєш, що насправді, ти багатієш, сильнішаєш і  здоровішаєш. І щораз то краще і краще тобі пропонують, і все дешевше й дешевше, зручніше й зручніше, а ти все це купуєш, позичаєш, дістаєш, чи просто тириш, тобто – береш, а щасливішим від цього чомусь не стаєш… Ось так і живеш. Все тільки й думаєш і мрієш, – коли вже воно, усе про що говориться у цій рекламі, коли вже воно обов’язково вивалиться на тебе з цього “Рога ізобілія”, врешті решт і нарешті, конкретно так, реально і впаде на тебе вже повним, найповнішим щастям, тотально так – “НАВСІГДА”!

Ось тоді ти вже заживеш справжнім життям. І ти чекаєш, чекаєш, чекаєш, чекаєш, чекаєш… Твоє чекання росте, воно стає величезне – величезне, як повітряна куля, ні! Як Земна куля! Аж раптом… ГОП! І перед очі Господа! А він тобі на твоє ж щиросердне запитання;

–         Господоньку, ну чому? Чому я усе життя чекав щастя і так і не дочекався?,  – відповість!

–         Ти ж, блін, усе вже мав! Усе, що тобі потрібно було! Ти все це уже мав. А чого не мав, то лиш рукою треба було ворухнути… Я ж тобі стільки всього вже понадавав, а ти, – сліпець, захланний ненажеро, дурню невиправний… все це просто… п р о с р а в.

Ну, просто, як у тому анекдоті про чоловіка, що під час потопу сидить на хаті, а МЧСники вивозять людей;

Підпливає човен і гукають йому  – давай мужик злазь! А він – ні я нікуди не піду від рідного обійстя! Господь мене врятує! Ті ще трохи погукали і попливли собі. А води прибуває все вище і вище. Другий човен підходить – Давай сюди скоріше! А чоловік далі своєї: – Мене Господь не залишить Він зі мною! Ті попливли далі собі. А вода вже ось – ось вже дах закриває. Третій човен повз проходить, гукають йому: – Дурню! Давай до нас! Хочуть силою того затягнути до човна, а він своєї: – Я тут залишуся! Господь мене не покине!

Човнів більше не було. Чоловік втопився. І стоїть перед Господом і питає Господа: – Чого ж ти Господи, мене не вирятував? Я ж так у тебе вірив! А Господь і каже йому: – Я ж тобі дурню, тричі човна присилав!

Бр-р-р-р! Прикро до такого дожити… прикро, що ось, можливо й ти насправді так само живеш – надієшся все на те, КОЛИСЬ… на те ЩОСЬ,  котре насправді уже маєш, та все ж  не помічаєш. Виправдовуєш себе тим, що ще не час, ще трохи треба почекати…

Ну погодьтеся – що це ж такий кайф чекати! Ще ось оце, ще ось там те, ще ось стілечки. А звідки тобі відомо, що саме ще ось стілечки і буде досить? От! Уже в середині тебе працює та сама хвороба. Твоя власна, справжня реклама. Ні, не щось чужинницьке, що тобі нав’язують з боку. А те, що ти собі сам вигадуєш, що сам вже собі так добре знаєш, що саме це і тільки ось це тобі є обов’язково корисним і вкрай необхідним. Ти ж в цьому абсолютно переконаний бо… Тобі ж так хочеться здобути ОСЬ ЦЕ!, мати ось САМЕ ТАКЕ! Яке? Таке як у нього, у неї, у них? НІ, КРАЩЕ ЗА ВСІХ!

І ти щось робиш, ти ж не просто сидиш, як той дурень на даху. Ти ж справді так багато робиш. Стільки справ! Стільки всього ти робиш…, що навіть не встигаєш очей підняти щоб на світ божий поглянути. І ніби і маєш все що потрібно. І все, що хочеться, насправді вже приходить до тебе. Жінка, діти, квартира там, чи хата, машина, дача, потрібні люди, кар’єра, нагороди, визнання! А ти все ще не готовий жити! Ти все ще хочеш собі ще хоч дрібку, а ввірвати, бо ось тоді ти матимеш все що буде так потрібне для того щоб жити вже по-справжньому! І ти тягнешся з останніх сил, щоб цю дрібку здобути, на останньому диханні, а таки тягнешся…

Як, блін, як це завжди відбувається, ось тільки почну щось розповідати, аж тут і приклад сам перед очі лізе. Карочє, анекдот:

“Забіг у Дикому Заході. Ну, значить хто скільки пробіжить, стільки матиме землі. Француз пробіг сто миль і зупинився. Англієць, сто п’ятдесят пробіг і зупинився. Українець, біжить сотню, сто п’ятдесят, двісті, вже й не біжить, а йде, вже ледь бреде, вже на чотирьох повзе, ще двадцять миль, ще п’ять, ще ось метр… Далі, – хап, зняв шапку і з останніх сил кинув її скільки міг і.., промовивши пересохлими устами – а ось там я огірочки посаджу! – віддав Богові душу”.

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –

(пауза)

Я;-      Кажуть, що був серед древніх жидів, колись один наймудріший, на ім’я… Ні, не Альберт! На ім’я – Соломон. І мав він персня, що на ньому було вигравіруване гасло; “І ЦЕ МИНЕТЬСЯ”. І коли щось його сильно засмучувало, або тішило, то візьме він, поверне персня та прочитає собі: –  “І це минеться”, – ні не так… –  А ось так – “Іцеминеться”! – І  тільки усміхнеться в вус. Мудрий був чоловік. Царем був.

Скажете; – “Що тут порівнювати? Легко йому царю мудруватись, Маєш усе що тобі потрібно і від нічого робити мудруєшся. Я б сам, як би у мене було все, що потрібно, сам би мудрувався!”

А ось тут, скажу я вам, і помилка! Чимало царів було на світі? А мудреців лиш декілька. Та й то… Нашого Ярослава пам’ятаємо? А що про нього пам’ятаємо? У чому його мудрість? Адже не просто його мудрістю увінчали. Тай чи мудрість це?

Ось, наш теперішній, теж мудрець. Хто скаже що ні? Та й кожен з них себе мудрим вважає і нас з вами змушує так про них думати:

–         Ну ви ж нас вибрали? Так? – Так! Ви ж мудрі? Мудрі! То значить, – ми, що? Ми – наймудріші!

Наймудріші…

А ось, Сталін, яким мудрим був! Просто живим богом був. А Гітлер? А здипець їх таки не минув. Там, – Мао, там, – Кім, там – Влодзьо з Мішою, два на один дім. А там, – Саддам, а Там, – Мубарак, а там, – Обама й Фідель команданте… а тут – все “Танці з дірками” і з вечора до рана “Країну мають таланти”. Злодіям – трибуну, мєнтам –  ґрати, а народу до дупи, йому наплювати, лишень би наїстись й напитись до срачки! І з ким не говориш, що пора щось міняти, що треба над і поставить всі точки, у відповідь знову і знову – повзають рачки й побиваються, що козаків не вродилось, самі лише дочки… і знову та знову все ті ж п’ятсот грам під язик, і ті ж самі огірочки…

У нас тут завжди ще не час, завжди ще не пора. Вся наша історія про те, як ми чекаємо мудрості; “Чи діждемо коли ми Вашингтона? А діждемо таки колись”! А коли, Оце КОЛИСЬ, буде? Коли жити будемо, – запитуємося? Пізніше, –  самі ж собі й відповідаємо! Ще не час…

Воно то й правда, хіба це можна назвати життям? Хіба це життя?! Ось дивишся на світ, у якому живеш і бачиш і те і се і, так багато ніби і мудрого і, на бігмордах стільки ясночолої мудрості. Ну, мудрі ж, ну не дебільні ж вирази у цих лиць. Правда? Що? Дебільні?

Зайшов, якось, відомий український кіноактор Борондуков, ще у совєтьські часи, до м’ясної лавки, а там – голови свинські, рядком викладені лежать. Питає Борондуков у такої вгодованої свининою продавщиці; – “По чім Лицьо”?!

Ось так і в нас, хочеться інколи спитати, та в нікого, бо кругом одні ж і ті самі вгодовані “Лиця”… І написано на них поверх брів, – “Ось ждемо не діждемося з Вашингтона нового траншу з моїм мільйоном… А поки ждемо, треба ж десь огірочки сіяти”. І стає чоловік раком і порається і не бачить, що то вже його давно процентами порають…

А у нас ніколи не було й не буде Вашингтона. Тому, що він завжди був, є і буде, “Їхнім”. Це, як чийсь батько, він тому й чийсь, бо ніколи не стане твоїм, мати чиясь – не твоя і діти чиїсь – не твої. Як Тибет ніколи не стане мінетом і навпаки. Все у цім світі вже є таким яким воно є.

А що ж зі мною? Що з моїм життям? Чорт забирай! Коли жити і як? Приїхав до нас, пам’ятаю один з тих їхніх, так званий “Президент – Сексофоніст”, найвідоміший спеціаліст по мінету і повчав нас мовляв; – “Борітеся, поборете”!

Це ж до чого ми дожили? Чекаємо, чекаємо на Вашингтона і врешті решт той Їхнійтон,  каже нам…, причому сука, дослівно по нашому каже, про те, що наш же з вами земляк, не дурний до речі чоловік, давненько вже сказав і ясно так все записав. А ми ніби й читали…, і ніби на пам’ять вивчали… І щороку систематично шанували і переповідали…  Та якось ми… Тут, огірочки… Там, самі  дочки… Тут, знов блін самі лиш сини… а коли вже нарешті поживемо й ми… А…

А, ніколи вже жити. Ніколи. Просрав, ти чоловіче, життя своє. Хоч і прагнув до чогось, а таки не допрагнув, а якщо і допрагнув то все одно, навіть до Праги так і не дотягнув.

Щось нам пороблено! Щось не так у нас у головах! Адже увесь час нам про це кажуть з екранів телевізорів, з газетних шпальт, з інтернетних сторінок. І дивишся на себе наче вже іншими очима. А може й справді, ми якісь не такі як інші? Та ні, кажеш собі, у них теж та сама реклама, такі ж лиця, такі ж огірочки… такі ж сини й такі ж самі дочки!

І волі у них теж, по суті – немає! Бо у цілому світі волі немає! Воля, це – найбільша ілюзія, що її виробило людство за всю історію свого існування. Це, як курва, що увесь час прикидається чистою незайманкою. А на ділі, курва, вона тільки і є, що курва. І хоч розпізнати її не так то вже й важко, та все ж…

Все –ж-ж-ж. Скільки народу кістьми лягло за цю курву волю? Тільки у нас… А у світі? Мільйони. Мільярди. І що це нас так нічому і не навчить?  Скільки ще мільярдів маємо покласти у ґрунт, щоб зрозуміти раз і на завжди, що волі, тої намріяної, вигаданої волі, – однієї для всіх – не існує! Не було її і в Раю, бо де є будь яка заборона ( не їжте плоду з дерева пізнання добра і зла),  там не може бути волі, і немає її ніде інде споконвіку і во вік-віку не буде у цьому дійсному світі.

“Воля є лиш у тобі самому. І шукати треба її лише у самому собі” –  кажуть мудреці Тибету, але що нам Тибет, що нам до його мудреців, коли ж у нас є свої наймудріші обранці на яких молимося у вечері та вранці!

Якось згадалася давня італійська казка про дерев’яного чоловічка… М-м-м, як його? Щось подібного написав один совєтський письменник, однофамілець графа Толстого… Ага! Згадав! Піноккіо! Так от, у чому вся суть різниці цих казочок? У чому різниця між Піноккіо та Буратіно? Адже як один так і другий були зроблені з куска дерева, обидва були ляльками. Але! Але… Піноккіо на противагу Буратіно з дерев’яної ляльки став людиною. Став Вільним! А той, Буратіно, як був маріонеткою так і залишився нею! І немає значення хто ним керує, чужий Карабас – Барабас, чи рідний Папа Карло, він як був у чиїхось руках безвольним куском дерева, таким і лишився повік…

Які ми з дитинства читали казочки, такими й виросли з нас сини і дочки… А наші? Хто нам скаже; – Ростуть в нас діти, чи дітлохи! Ростуть Піноккіо, чи Буратіни! Чи може Барабаси, або ж Дуремари, чи ті що завжди йдуть мимо каси, бо все ще як лохи у мріях захмарних…

(пауза)

Я;-      Не знаємо своїх казок…, забули своїх героїв…, “Несли, несли з чужого поля…“ гівна всілякого, що за горами його, вже один одного не і бачимо, та через набиті роти, тим самим гівном, один одного вже не розуміємо.

Дивишся, як оці “лиця”  співають гімн. Якби гівно їли. Так їм не лізуть у рота ці слова… Мимоволі думка у голові, – навіщо так себе мучити? Навіщо так знущатися з власного артикуляційного апарату, навіщо ж так калічити свого язика? І тут же згадуєш слова, що співаються у цьому нашому гімні, – “Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”… і поволі – поволі розумієш, що ті ж “лиця” насправді добре знають, що співають, – це вони про нас з вами співають.

Просто у них це ще Ху… Хрю… Хря… Хрєновато, з писка їхнього виходить. Та все ж можна збагнути, принаймні запідозрити, що це ж саме ми з вами і є тими “воріженьками”  І тут же згадуєш слова того мудрого пророка про “кров ворожу,” що нею треба “волю окропити” і  вже навіть завзято так берешся вишукувати це “кропило” і того, хто має у собі цю “кров ворожу”, і щось не йде.. Не йде тобі, і все. Щось усередині твого єства наче не пускає.

–         Інтелігенте сраний! – Кричиш собі,  – ти ж сам не раз говорив, що немає в собі людина ворожої крові. Кров однакова для всіх і для українця і для негра і для китайця. Не в крові справа.

–         Так – так не в крові, а в чому? В чому?!

–         У її пролитті. “Кров Людська не водиця, проливати її не годиться”!

–         А чомусь ллється, та й ллється, як тая водиця… І чомусь все частіше й частіше усім це годиться й годиться? А, може справа у тому, що то “ЛЮДСЬКА кров – не водиця”! Людська, а не тих, що в них такі лиця?!

Хоча, хто тепер у нас є людьми? Отож – то! Пишуть же на тих бігбордах  – “Країна для людей!” Правду кажуть, коли хочеш що-небудь заховати, – поклади на найвиднішому місці. Дурень не побачить, а мудрий… Та скільки тих мудрих?

Вся справа ось тут, в “жопє”. ( показує вказівним пальцем на чоло)

Все від голови, що набита усім цим гівном! Тому й кажу “Дєло в жопє”. Тому й пізнання добра і зла, ще від самого плоду з дерева Райського саду, вказує на те, що гріх, котрий стався,  він у головах наших сидить. І всі вчинки, всі гріховні діяння, саме від голови. Голова є тим складом, каптьоркою, коміркою, гаражем усього бруду. Тому і впихають нам саме у голови усю цю кляту рекламу, ці, чи інші ідеї, що начебто повинні привести нас до Раю, а насправді все міцніше тримають у пеклі.

У пеклі цім ми давно живемо, а все ще дурні думаємо, що десь під землею існує те справжнє найстрашніше пекло і від страху не бачимо, що власне пекло творимо ж самі і самі у ньому й перебуваємо відколи вік стоїть. А Рай, так і залишається примарним уявленням про те справжнє життя, до якого ніяк не дотаргаємо, ніяк не приблизимося, що завжди прекрасним образом сяє у мрії, найбільшій мрії людини… Яка все-таки наша голова!  Ну як тут інакше скажеш? Хі –хі – ха –ха! (ридає)

(Зміна настрою)

“Йдуть каналізаційною трубою два щури. Мама щуриха і дочка щуреня. Йдуть вони день, другий. Довго йдуть, по ніс у гівні, лиш бульки пускають. Нарешті доходять до колектора, до такої великої зали куди стікають все можливі стоки з різних каналізаційних труб. Сморід неможливий, аж шерсть у щурів вилазить. Раптом, як зірветься величезна зграя кажанів і давай кружляти у колекторному просторі туди  – сюди. Щуреня запитується у мами щурихи;

–         Мамо, а хто це?

–         Янголи, доню! Янголи, рідна моя! – Благовісним голосом відповідає мати”.

І коли раптом майне тиха думка – “Хто тобі сказав, що світ у якому ти живеш, є таким, яким ти його бачиш? Де твої очі? Хто позашивав їх тобі дратвою? Прислухайтеся до голосу свого серця! То відразу ж нова думка кричить у слід; – “Нечую! Нахєр серце! “Дай серцю волю заведе в неволю! Так стара мудрість каже нам!”

Мудрість? Дай серцю волю! Своєму серцю дай! Неволя серця це –  сваволя розуму! Тої сірої маси, що не терпить визнання власної меншовартості. Подумайте самі –“сіра маса”. Біомаса і є сірою і за кольором і за змістом.

Тільки злодій – хитра голова, може породити таке гасло; – “Я дам вам волю”! Той хитрий злодій – розум, завжди тобі гарантує, що почує кожну з твоїх забаганок та обіцяє сповнення усіх твоїх мрій! І тільки ти наївний повіриш у це, як осел у моркву, що перед самою мордою твоєю на жердині прив’язана теліпається, як тільки лиш смикнешся, щоб вгризти її, то відразу і довіку по колу тягтимеш, крутитимеш жорна власного ослячого сірого щастя і тільки лиш думкою багатітимеш з дня на день, здобути тую свою солодку мрію, не помічаючи що вуха твої ослячі, що ноги твої ослячі, що мова твоя – осляча; –  І Я! І Я! І Я!!!

Один, бородатий Карабас, дуже розумний Барабас, відкрив дурням таємницю, що їм тепер мовляв нічого теряти окрім своїх же кайданів. Тобто він сказав, що дурні завжди “пролєтаріють”. “Правду сказав”! –  підхопив його такий собі маленький, руденький, ще й картавенький, євробурят, така озлоблена своєю ляльковістю “бурятина”! Підхопив і усім таким самим маріонеткам як і він, тим що вічно прагнули звільнитися від Карабасів, обіцяв повну самостійність, повну волю!

Йому повірили, за ним пішли…  а  на ділі? Кажуть, що з ким поведешся, у того і наберешся, так от, одних почепили на кілки та смикають за шнурки, а всіх  інших, незгодних, неугодних, усіх самостійних і не дуже наївних – разом мільйонами в “топку історії”  мовляв; – в борьбє за ЕТО!

А волі, як не було так і нема…, за ним слідом наступний.., і наступний і що головне; кожен одне і теж саме триндить. Так… Так і понині всі ці бородаті, вусаті, чи поголені, чи пейсаті Карабаси – Барабаси, як смикали нас за нитки так і смикають! Як усі ці лисі й волохаті злодії Дуремари,  що торгують банками з п’явками, як дуремарили, так і  дуремарять!  Всіх нас! А ми, як ті поліна, слухаємо чергового Буратіна і знову й знов, на ті самі граблі ногов! Агов! Людино! Агов!!!

 – – – – – – –

(пауза)

Я;-      Ти ж ніби сам вже це й розумієш, що ніхто інший тобі не може дати твоєї ж волі, яким би авторитетом він не був, чиїм би авторитетом не прикривався. Волю для всіх можна тільки обіцяти! Це такий класний і беззаперечно надійний бізнес у нас тут на Землі! Древня система роботи з ляльками –  оВОЛЬОдівання “буратінами”! Хто більше обіцяє той і у виграші. І нічого обіцювати дрібнички! Треба грати тільки по – крупному!

І Грають! Одні обіцяють Рай,  другі  – гроші, треті – роботу, четверті все чого душа забажає! І все в кредит. Налітай! Бери! Не візьмеш, так інший візьме! Обов’язково візьме, стопроцентово що візьме. І беруть і дякують і руки ще при цьому виціловують тим добрим, щирим, таким переконливим, таким гладким, череватим і пихатим і все з такими самими щирими і мудрими, добрими і відкритими “лицями”.

Обіцяють. Обіцянками годують, як у тій рекламі, вже тисячі й тисячі років. А ми знай своє, –  Обіцянка – цяцянка а дурному радість! Хотіли як краще, а вийшло як всіґда Ось така… як ви кажете – Ня – ня!

І співає чергова бурятіняча зірконосна голова з таким самим “лицьом”– Всьо будет харашо, я в ета вєрю!  – А разом з нею всі інші, просто тисячами й тисячами, як папуги,  та в гопак, та на Майданс, аж курява здіймається – Всьо будєт Х-і-х-а-х-о!!! І фейерверк і фанфари во славу прекрасного дійсного і майбутнього! Слава! Слава! Слава!

Добре, коли б то воно само собі танцювало і співало і само собі вірило, а то ж бачить само, що бреше, ну бреше ж! Просто неприховано так собі бреше, бо й само ж не вірить що “будєт всьо харашо”! І майне думка, – а чи не значить це, що є ще щось у тій зірці не від того “лиця,” щось, що ще бринить справжньою людською подобою у тому зірковому  Хрю-хрю-хря-хря! Хрю-хрю-хря-хря! Подумаєш так і скажеш собі – та ні… Нє нада ля-ля! Все, це вже якась справжня хрюкавня.

Так що, – волі значить нема? Немає волі – немає щастя?! Як же ж тоді жить? Якщо ніхто не в стані волі-щастя мені дать, то де ж  їх клятих шукать?!!!

–         Окрім “Країни дурнів” немає іншого адресата, немає інших територіальних координат!

–         А де ж та “країна дурнів” де вона?

–         Розумному туди не пройти.

–         Значить… Треба дурнем стать?…

–         Як у древніх наших казках, з усіх трьох братів тільки найдурніший Іван здатен щастя здобувати. А чому?

–         Тому що найхитріший! Він всіх хитрих їх же хитрістю і перехитрить! Всіх мудрих їх же мудрістю і перемудрить. Як Ходжа Насреддін!

–         Правильно! Бо вільним він себе від усього цього барахла у цім світі вважає і нічого, жодне “ярмо”  його не тримає. Бо все що треба йому, він уже має!

Ось така, –  Хі-ха! Саме у цьому і цінність самої волі, – не у надбанні все нових і нових ниточок неволі, а у відсутності будь-якої чужої сваволі! Та… Тут, чомусь завжди, сам собі все і псуєш… Не хочеш бути дураком! Нізащо не хочеш! А хто захоче?! Тут же треба брати на себе всю відповідальність за цю свою… Дурацьку Мудрість.

А реклама ж відповідальності нас не вчить. Вона навпаки скрізь і всюди по всьому світу трубить величезними о т а к и м и  с л о в а м и, що мовляв, звільняє тебе від тої клятої відповідальності. Довірся тільки нам, – каже реклама! Ми тебе любимо і поважаємо, ми насправді вже давно добре знаємо як і що є для тебе найкраще! Візьми! Купи! Вибери одним словом лише тільки НАШЕ!

–         А хто відповідатиме коли щось не так?

–         А про це не турбуйся! Ти ж не дурак!

Тому й пишуть про твою відповідальність на рекламних бігбордах, чи флаєрах, на всіх контрактах, угодах і актах такими малесенькими літерами пишуть, що й не прочитати. А коли раптом, що не так, то ГЕП тобі перед очі ці маленькі буковки та такими величезними, – “Ось твоя відповідальність”!  – І ти читаєш і не віриш очам своїм! Дивишся ти на все це і від безсилля думаєш і собі когось так само, такими ж малесенькими буковками, буковками…

І ясна річ, що так ти і вчиняєш. Ти ж не дурень. Ти ж не один з цієї “сірої  ослячої маси.” Ти ж.., мудрий! Тебе ж так довго у школі мудрому учили, мудрі тьоті й дяді; що один за всіх, а всі за одного. Та все ж знайдуться завжди ті – мудріші, ті, котрі перекладуть для себе зрозумілішою мовою – “Один з усіх, бо всі для одного!” А  в результаті, виходить – “Всіх разом до одного”!  – Під акомпанемент все тої ж зірки – “Всьо будєт харашо! Я в ета вєрю”!!! Всі хором навприсядки заводимо; – “Хі – Ху! Ха – ха!….Хрю – хрю – хря –хря”!

Ні-ні! Я нікого не обвинувачую! Це все я сам! Я сам! Сам собі позашивав очі дратвою! Сам! Своїми бажаннями, прагненнями кращого! Сам собі понавигадував усю цю Хі-ху-ха-ха-хо-хо, як ГМО і сам же ж його споживаю, хоч сам же й пишу де тільки можливо, що Без ГМО, а насправді, отруюю і себе  і ближнього отою дурньою!

І рве мене, вивертає навиворіт, а я вперто все ж продовжую пожирати і пожирати ці власні “колекторні” борщі і супи та різні делікатеси, що інший, то більш твердіший, чи  глевкіший! І знову й знову одне і те саме; славлю тих, що дарують мені ілюзію, що вони мене почують! Що вони саме ті котрі подарують мені хоч клаптика з  тої моєї мрії про прекрасне справжнє життя, і краще майбутнє І не бачу я, що це такі ж самі як і я в’язні, хоч начебто з крильми. І живуть вони у тому ж самому колекторі, що і я, значить, що і їм не мати іншого неба, іншої долі над тої, яку вони навіть самі того незнаючи, а таки ділять із мною. Одне ГМО! Одне на всіх! На всіх одно! “Ми за ценой нє пастаїм”!

 – – – – – – – – – – – – – – –  – – – – – – – – – – –

(пауза)

Я;-      А ви ніколи не замислювались над тим, що рабовласницький лад, так ніколи й не минав і ні у що інше, ні у який інший суспільний лад насправді, не розвивався? Ні, прогрес – прогресом, мода – модою, але війни – війнами, пани – панами, а раби – рабами…

Дивно, як перегукуються слова Ра-би і Ри-ба! Все по старому, –  риба, як завжди, мовчить. Її ловлять, вбивають, печуть, смажать, варять, в’ялять і ще бозна, що з нею роблять, її їдять, а вона все мовчить і мовчить. Просто тобі якесь Лох-Неське чудоюдорибакит… Одним словом – Лох. Лохи завжди залишаються лохами. Без лоха і жисть плоха! І, як не крути, а їх більшість. Їх дев’яносто дев’ять відсотків всієї маси, сірої рибної маси. Так нам кажуть ті, котрі є  найбільшими, тобто, – Акули!

Все як було тисячу літ тому, все так і залишилося. Єдине, що змінилося, так це засоби “рибної” ловлі. Тобто, всілякі там “вудилища”, “спінінги” різноманітні, нові “Блешні” з найнесподіванішою, я б сказав, найбажанішою приманкою. Але щораз, то з міцнішими і найнеочікуванішими гачками! Не чавунними і не стальними, а такими комфортними, зовсім безболісними, фірмовими, так сказать!

Але найголовніше це – НЕТ. Тобто сіть! Павутина. Всесвітня інформаційна павутина, ясна річ. І ця сіть, є найефективнішим засобом новітньої “рибалки”. І все ніби й правильно і все вмотивовано. Швидкий доступ до потрібної інформації, зв’язок, знайомства, розваги, навіть заробляння грошей. І все це зручно і доступно.

Кажуть, що у вже навіть дуже близькому майбутньому основна маса працюючих буде просто сидіти вдома за комп’ютером і виконувати свою “надомну” роботу. Зручно? Зручно! Ніякого тобі транспорту не треба, значить ніяких пробок у містах, а це чисте повітря, економія пального, звільнення величезної площі усіх офісних приміщень з переплануванням їх у житлові. А це, не мало – не багато, нові квартири, для нових сімей. Нові покоління стануть зовсім іншими, а значить що зміниться уся цивілізація.

Комфорт завжди був рушієм прогресу і надалі є і залишиться двигуном для цього новітнього рибовласницького ладу. Комфортна кредитна карточка, дає тобі повну волю. Купуй все чого душа забажає. Не дивись, що там мікроскопічним шрифтом написано. Це ж не для тебе написано, це для тих інших, для лохів написано. А чому дрібним? Щоб не сполохати ЛОХА! Бо сполошений лох, ох і біда ж, ох і біда, ОХ-ОХ-ОХ!

Ви коли небуть брали участь у так званих презентаціях? Ну правда ж були? Ну хтось з вас обов’язково був? Це ж так популярно зараз! “Ми навчимо вас, як продати краще й дорожче”! Або, – “Ми навчимо вас, як купити дешевше і більше”! Ну знайомі ж гасла. Що? Самі цим промишляєте? І що заробляєте файні гроші? А, тепер щось не так іде, як торік, чи п’ять років тому?

Розумію. Забагато мудрих дурнів розвелось! Правда? Щось не віриться що вимирає Лох! Значить, не встигли перебудуватися, тобто поміняти блешню. Або гачки підгострити. Розслабилися? Нічого, поміняйте хоч поплавок. Не чекайте, що про це вам обов’язково скажуть ті, що вище за вас, бо вони просто поміняють вас на іншу приманку, на іншу блешню. Вони все це добре знають і самі ж організовують цю рибалку. Коли треба підгодують, коли – навпаки, приглушать, мовляв Криза проклята наступає на п’яти. Хто не втримався той – плюх, тобто, лох! Ну, ви ж не хочете бути лохом? Ох!

Хто не заховался я нє віноват! – пам’ятаєте? Гра у піжмурки. Із самого дитинства тренуємося не бути дрібними лохами і хтось та все-таки витренується. Виб’ється. Вирветься з цієї сірої маси. Стане таким собі начальником, або ж менеджером, як тепер це заведено називати. Менеджер Чукотки. Класно звучить, правда? Або менеджер автобази. Теж класно! Головний менеджер, країни, країни лохів, – це ще значиміше. Зараз багато цих “нових” термінів і назв упроваджено.

Ну, нам, ці що вічно повчають нас, нашими ж гаслами, “Що треба мовляв, боротися”, їх і підкинули. А ми, такі наївні і щировірячі в прекрасне майбуття, хап і заковтнули цю блешню, аж у самий шлунок!  І тішимо один одного; – От у них так, а відтепер і в нас буде так. Переназвемо і все, значить, все відтепер буде по-новому! Все буде ляля! Ну ляля ж? Правда?

От. І дивишся на все це нове, на все це таке кльове, блискуче і напуцоване, на увесь цей  “рибгосп” і… бачиш одвічну картину; більша риба меншу їсть, щоб стати більшою й тлустішою, а знай, смачнішою, для того, хто тримає цей “рибгосп.” Для найголовнішого, так сказать, менеджера!

І одна тільки й надія – що випустять тебе у ще трохи більший став, щоб ти ще хоч трохи підріс, ще трішки поправився пожираючи тих менших, а значить дрібніших. А коли це станеться, коли це відбудеться, коли відпрацюєш свою вагу, так сказать, то обов’язково, сам станеш кормом для котрогось ще більш тлустішого. Обов’язково станеш, станеш таким собі Головним преміальним Лохом. Як от наприклад, всі ті самонадіяні генеральні, та президентні лохи, ті, котрих воздвигнули на п’єдестали, а потім скинули, чи підстрелили, чи за яйця підвісили. Якщо диктатори і президенти кінчають лохами, то що вже про дрібноту говорити. Так, життя це гра і назва цій грі – Лохотрон.

Але все частіше можна побачити як той, чи інший більший, великий такий і тлустий Лох, залишається живим і навіть непогано так собі й доживає свій вік. Значить ще не час. Значить, відпущений як приклад-приманка для інших.  Більший меншого пасе. Навіщо пастух пасе свою отару? Щоб одного прекрасного дня… Ну що мені вам розповідати дурниці ви й самі все це прекрасно знаєте.

І що є предивним, – коли побачиш все це, коли тобі раптом відкриється уся ця картинка, то сам же ж, насміхаєшся з того, Лоха! Просто регочеш, хоч сам і не розумієш, що насправді, – саме ти і є тим Лохом, бо сам  же в цій баюрі, у цім гівні, разом з іншими такими ж лохоподібними, борсаєшся! Думаєш, що хапаєш розкритим ротом повітря, а насправді, ти блешню шукаєш, як дитя цицьки. І тільки схопив її,  як тут тебе гаком, – “раз і на матрац”!  Ая! ОХ- ох! Добрий з мене Лох! Ху –ху – ха – ха! І я! І я!

—————————–

(пауза)

Я-        Не хочеться жити у такому “лохівському світі”. Правда. А що ж зробити щоб хоч якось змінити це життя, куди втекти, виїхати куди? Адже де б я не був, куди б не подався, завжди чую одне і те ж саме;

–         Від себе не втечеш! Добре там, де нас немає!

–         Чекай, чекай!  – запитуєш сам себе, – А де нас немає? Де?

–         Подумай добре, – собі ж відповідаєш, – Що, не виходить думати? Розучився? Правда?

–         Мене значить немає у середині себе самого? Я не присутній у собі. Я завжди присутній бозна де інде, тільки не в собі рідному. Мене од цього відучили. З самого раннього дитинства, мене тільки те й робили, що вчили, вчили, вчили… Вчили бачити, відчувати, смакувати, і відповідати своєю добре вимуштруваною поведінкою тому зовнішньому світові. Тому світові, котрий мене витягнув з материнського лона – раю! Що оточує з першого мого крику, з першого вдиху того повітря, яке я вже ніяк не видихну із себе аж до самої смерті! А-а-а! А-а-а! А-а-а!

Отже я приручений… Так-так, я як той раб, як та собака, що  здатен реагувати виключно на зовнішній світ! Власне у внутрішньому поселяється тільки примарні відчуття задоволення – мрії, або незадоволення, – болячки, а для себе, для себе рідненького залишається все менше й менше місця. Бо мені так страшно відчути себе нікому не потрібним сиротою, таким самотнім у цьому зовнішньому світі, такому агресивному, оманливому і спокусливому.

Чорт забирай! Чому мені раніше ніколи не спадала ця думка! Адже я тут на цій Землі… Лише у відрядженні! Я тимчасово відряджений! Я тут для осягнення чогось такого без чого там, у тому іншому вимірі, чи іншому світі, зовсім іншого простору, тобто, моєму дійсно рідному світі, моєї справжньої домівки, звідки оце я сюди прийшов, я не в стані розвиватися далі… І всі інші так само як і я… Всі, всі інші, – люди, тварини, риби і рослини, бактерії і мінерали…

Ось, я прибуваю сюди на цю прекрасну планету, котра з першого моменту мого тутешнього життя, увесь час наче підказує, що я такий же прекрасний як і все що живе на ній. І з першого погляду мого, дивуюся цьому прекрасному світові, бачу, що чомусь довіряю щирості широкого степу, відчуваю мудрість синіх гір, насолоджуюся ароматом всього різнотрав’я та різногалуззя, що квіткою убралося, співом птаха, грацією лані, звийністю білки, а ще, відкриваю для себе, повільно, так якби привідчиняв двері до маминої спальні, – відкриваю начебто давно призабуте знання того, що все що мене оточує і є мною. Я усім цим уже був; був каменем, був рослиною і рибиною, був комахою і твариною… Ні! Не так! Не Так!!! Я всім цим і надалі є. Бо все це й досі у мені живе!

Але ж тут, одразу з’являються ті, котрі називають себе твоїми найближчими, рідними, надьожними, закадичними, котрі знають що для тебе найкраще і, відривають тебе від цього пробудження назад у сон. Просто з м’ясом відривають у так звану “жисть реальну”, сповнену обов’язків, проблем, надій і сподівань, спокус і перемог, де з кожною секундою твоє життя стає тою розрекламованою різними блешнями-брехнями, ареною отої клятої рибалки, коли незважаючи на те, чи хочеш ти того, чи не хочеш, а мусиш лапати меншого і втікати від більшого. І якщо ти спокусився і, кинувся лапати свого ближнього, того меншого, тоді тобі вже з цієї каруселі буде вибратися ой як важко, а коли ти вже спробував смак першої перемоги, то –  ніколи…

Утриматися! Вистояти! Не втратити зовсім чуйку – заради чого я тут і звідки я прийшов. Пам’ять про ту стежину  містить у собі лиш моє серце. Серце є і залишається єдиним порталом, крізь який я ще можу повернутися додому! Ось чому добре там де нас немає!

Хіба не так? Ану, погляньте в очі малої дитинки. Просто, мовчки так подивіться довго-довго так, щиро й відкрито, так, як вона на вас дивиться. Ви обов’язково там його побачите. Наш рідний Дім. І нехай плачуть ваші очі, не стримуйте сліз, бо ці сльози на відміну від інших є слізьми очищення, святими слізьми. Бо в тую чистую мить, ви відчуєте найголовніше. Ви відчуєте Зміст свого власного Земного відрядження, – заради чого Я прийшов сюди.

ЗАВІСА

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>