16 Січ, 2013

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

поцілунок

(ЛЕКЦІЯ)

Що є життям на сцені? Як організувати існування актора, а вірніше, як виховати і як навчитися процесу живого існування актора на сцені та в кіно? Здається такі старі питання мають уже давно знайдені відповіді. Щоб жити на сцені чи в кінокадрі, треба думати, мислити, словом потрібно існувати в процесі не тільки поведінки, а й у процесі внутрішнього монологу.

Що ж таке, цей внутрішній монолог? Оце і є найцікавішим питанням, що ми його зараз обсервуватимемо. Зрозуміло, знаходячись на сцені, актор чи актриса перебувають у таких обставинах, котрі не мають прямого відношення до їх особистого й приватного життя, бо обставини ці є сюжетними обставинами тих персонажів, що їх власне і грають актори. Грають…

Що значить грати? Що таке гра? Акторська гра є свідомо твореною поведінкою актора в ролі, що триває в конкретному часі і конкретному просторі,  ця поведінка має у собі рух від одного відомого пункту (знаної ситуації), до іншого пункту, невідомого лише персонажам і глядачам, але добре знаного акторам, пункту. На цьому шляху і відбувається низка подій, що складається у сюжетні ходи того чи іншого персонажа. Ходи ці переплітаються у спільному сюжеті  історії драматичного твору відповідно до прагнень і вчинків персонажів та тих подій, свідками яких стають не лише актори, а й глядачі. Саме через гру і завдяки грі театр розповідає історії глядачам.

Саме завдяки акторській грі з’являється у глядача ілюзія реальності поведінки сценічного персонажа граного актором, актрисою. Саме по грі ми оцінюємо акторів того чи іншого театру. І саме акторська гра створює не тільки виставу тут і зараз перед очима глядачів, а ще й відкриває партнерам – акторам перспективу до спілкування в образах ними граними, –  персонажів. Значить саме гра і є тим головним процесом акторського існування на сцені, точніше –  у ролі? Не поспішаймо з визначенням, але прогляньмо у суть самої гри!

Щоразу, коли мова йде про той чи інший процес, варто прозирнути у стержень, у суть того, що ми називаємо цим заяложеним і портіпаним словом, ПРОЦЕС. Отже, коли ми говоримо про акторську гру, то що є тим процесом, що власне утримує і живить цю гру в часі і просторі? Очевидно, що це є вся сукупність мотивацій, що їх актор підіймає у своїй свідомості відносно тих чи інших завдань поставлених режисером і вказаних автором-драматургом у поведінці персонажа п’єси, що він (актор) грає, а також відповідно до сюжетних ходів та розвитку всієї історії.

Мотивації… Що таке ці мотивації? Коли прозирнути у суть питання, то бачимо, що мотивації є не лише бажаннями, хотінням, страхами і  жаданнями чи мріями, цілями і метою, а й ще чимось таким, чого не видно на поверхні гри актора. То, що таке ці мотивації? Можливо, це відповіді на всі ці запитання вкупі. Вірніше, відповіді на точні й головні питання, котрі стосуються не тільки перспектив гри, а насамперед, безпосереднього моменту дійства драматичної сцени, що проживає його актор тут і зараз. Тут треба зазначити, що ми ведемо мову саме про акторський процес, намагаючись пробитися у суть питання, – що таке внутрішній монолог? Можливо, це є процесом знаходження найсуттєвіших мотивацій, котрі спонукають персонаж до рішучої дії, до руху вперед, а також, організовують і актора шукати точність у власній професійній поведінці? Бо у лінійній проекції сюжету, це просто наміри і вчинки.

Можливо з цим можна погодитися і скажемо більше, це саме так і є, але… Маємо справу не тільки з внутрішнім процесом, що відбувається у свідомості персонажа, а ще й з процесом, що відбувається у свідомості актора, і тут не все так просто. У свідомості актора існує діалог персони особистості з професіоналом, тобто Я людини і Я актора вступають і взаємодію. В творчу взаємодію. Ось чому театр там, де є двоє. Або драма там, де є «РА» і «МА», де  «РА» є  змістом, а «МА» – формою*. Внутрішній монолог є РА, тобто змістом, а поведінка, дія, жест, мізансцена, сюжет, зрештою, є формою – МА. Ще й так можна визначити: зміст відкривають відповіді на питання ЩО?, а форму відкривають відповіді на питання ЯК? Отже процес гри, – є взаємодією питань ЩО? і ЯК?, між собою і  з тими відповідями, що в результаті й знаходить актор!

Вернімося до Гри. У грі актора помічаємо найважливіше і водночас найголовніше, – красива і мудра акторська гра відбувається за умови, коли відбувається гармонійне суміщення мисленого процесу актора – особистості з процесом особистості персонажу. Як так? Невже це не є одним і тим самим процесом? Очевидно, що ні. І ось чому. Що таке обставини персонажа? І чим вони відрізняються від обставин актора, котрий грає цього персонажа? Обставини персонажа закладені автором у драматичному творі, котрий називається п’єса. Правильно?! Правильно!

А може не зовсім так? Адже драматургічний персонаж лежить в зовсім іншій площині та проекції дійства, аніж персонаж сценічний. У іншій площині? Ну так. П’єса незважаючи на те, що є самостійним твором, до певної міри є лише проектом до створення театрального дійства. П’єса є твором літературним, зміст якого є закодований словом писаним, тобто текстом, що складається зі слів записаних знаками письма – буквами. Інформація, що зберігається у п’єсі є записом. Це є носій інформації, іншими словами, носій оригінального композиційно вибудованого твору – історії, драматичного сюжету. Зчитування цієї інформації є процесом читання, навіть коли це відбуватиметься читанням вголос для ще когось присутнього при цьому читанні. Читання п’єси  є читання і лише тільки читання. Під час персональної (індивідуальної) читки п’єси  читач собі уявляє все, що в ній написано. Уявляє залежно від рівня своєї освіти і духовного розвитку. Таким чином історія, що записана у п’єсі постає дійством лише тільки в уяві читача. Як будь-який інший літературний твір. А на театрі?

На театрі, справа відбувається інакше. Це зовсім інакша реальність, хоча також є умовною реальністю. І головною різницею тут є те, що театральне дійство, насправді, може бути досить і навіть зовсім інакшим в своїй структурі ніж сама п’єса, за якою твориться це дійство. Навіщо про це ми тут говоримо (вірніше пишемо)? А саме для того, щоб мати повнішу картину ситуації, котра дозволяє чіткіше роздивлятися процес внутрішнього монологу персонажа і внутрішнього монологу актора. Бо як самі тепер бачимо, різниця між літературним твором – п’єсою і театральним твором – виставою, свідчить нам, що це не є одним і тим самим процесом.

Скажемо більше, ми тепер бачимо, що сценічний персонаж вистави і той самий персонаж, але у голограмі драматургічного твору – п’єси, не є одним і тим самим. Не одною і тою ж особистістю. Як так? А так, і тому, що сценічний персонаж є твором здійсненим талантом АКТОРА, а не лише тільки драматурга. Бо, коли я граю у виставі роль Гамлета, то цей персонаж вже є моїм і тільки моїм твором. І я маю на цей твір авторське право, оскільки я його створив і творю щоразу під час вистави. А Шекспір? Шекспір, нікуди не дівається, вірніше, сам Майстер Шекспір теж в дану мить твориться (воскресає) через мене актора як через провідника. Ось так! Ми творимо один одного і вкупі творимо нову реальність – подію, що зветься вистава Гамлет.

Отже тепер ми бачимо якою великою є ця різниця між природою персонажа п’єси і персонажем вистави. Що нам дає це розуміння? А дає ось що: Розмірковуючи над природою внутрішнього монологу сценічного персонажа, ми матимемо на увазі, що монолог цей має в собі ще й такий інтегрований і внутрішній процес (монолог) персони, що його вчиняє (грає), актор-актриса. Отже сценічний персонаж є голографічно інформаційно об’ємнішим, оскільки є твором народженим у поєднанні композитів Людина-актор і Людина-персонаж п’єси.

То що таке внутрішній монолог персонажа вистави? Виходить, що це є взаємопов’язаним думанням актороперсонажа. Думання, що є процесом, і цей процес містить в собі знання актора про всю п’єсу, знання тексту п’єси, розуміння її структури і головне, теми, а також розуміння режисерської інтерпретації цього матеріалу (п’єси) у перспективі сценічного дійства, для чого граємо і що хочемо сказати нашою виставою,  що саме ми називаємо над завданням і наскрізною дією, посланням (мессиджем) адресованим глядачам.  Словом, ЩО МИ ХОЧЕМО СКАЗАТИ І НАВІЩО МИ ЦЕ ХОЧЕМО. Це з загального. Тепер до дрібнішого.

Завдання режисера, що зважився здійснити постановку вистави на сцені, передусім полягає у вмінні вести роботу з кожним актором над створенням такого процесу, за якого і відбуватиметься творення внутрішнього монологу актора-персонажа, бо від точності цього внутрішнього монологу і залежатиме поведінка актора-персонажа в кожній конкретній сцені дійства. Поведінка ця буде проявляти, або не проявляти режисерський задум. І, що головне, персонажі, що їх гратимуть актори, будуть живими, або мертвими, а відтак і вистава буде народжуватися у процесі дійства, або буде виставлятиметься на показ, як структура готових вчинків у заготовлених і вже наперед прочитуваних глядачем, режисерських ходах. Така вистава не має гравітації інтриги і є не просто нецікавою, вона є неживою.

Тоді краще почитати п’єсу, бо в читанні мені ніхто не буде заважати творити мою умовну реальність, моєї щойно твореної віртуальної вистави, де гратимуть «найкращі» уявні актори, або якщо бути точнішим, у цій моїй уявній виставі не буде акторів взагалі, лише персонажі з їхніми болями і радощами та перипетіями через котрі їм таки доведеться пройти і прожити їх моїми, читацькими, фібрами душі. В такому випадку, проживатиму ці перипетії разом з ними власне я – читач. Але це справа літератури.

Драматургія ж, служить насамперед театру, бо мої співпереживання як глядача під час вистави, є непомірно сильнішим емоційним процесом, аніж за умов читання мною п’єси. Відбувається це передусім завдяки чуду театру і священнодійству акторів, оскільки мої глядацькі відчуття підсилюються непередбачуваністю перспектив акторських спонтанних поведінкових імпульсів та емоційним полем, твореним кожним з акторів у єдиному ансамблевому акті. Додамо до цього режисерські авторські знахідки-ходи у побудові композиції кожної мізансцени, сцени і всього акту дійства і, матимемо потужній вибух театрального твору вистави, твореного ансамблем.  В основі такого ансамблю чітко розрізняється три стовпи; – актор, режисер і драматург. Ось така Свята Трійця.

Тепер, повертаючись до суті нашої теми «внутрішній монолог», ми краще розуміємо чий це є внутрішній монолог? Очевидно що так. Це є процес творця ролі – актора, що водночас є і реалізатором задуму режисера вистави і автора п’єси. Тому актор є королем сцени. Актор і тільки актор. Чому? Та тому, що театр і є АКТОРОМ. Для того, щоб відбулася вистава, потрібно лише одне – Присутність актора. Навіть не Порожній простір і актор, а саме тільки актор, – це все, що є необхідним для того щоб відбувся театр. Без актора театру не існує. А от без особистості драматурга і без особи режисера театр існував і продовжує існувати у первоприроді своїй. Не варт зараз заглиблюватися у це питання, дозволимо собі це зробити іншим разом і у іншому творі. Отже, чи існує все ж таки ця координата свідомості, що дає можливість створювати «Внутрішній монолог» актора у грі-творенні сценічного персонажа? Ім’я цій координаті – РОЛЬ. Роль об’єднує простір персонажа з простором актора – людини.

Очевидно, що саме РОЛЬ є тою цільною і єдиною координатою акторської гри, свідками якої ми стаємо під час вистави. Координата ця є процесом одержання відповідей на питання, що одночасно стосуються як акторської проекції так і проекції персонажної природи. Ці питання наступні:

ЩО Я РОБЛЮ? ЧОМУ Я РОБЛЮ ТЕ, ЩО РОБЛЮ? ДЕ Я Є? ЧОМУ Я ТУТ? ЧЕРЕЗ ЩО Я ТУТ? ЩО Я ХОЧУ? ЧОГО МЕНІ ТРЕБА? ДЛЯ ЧОГО? ПО ЩО? НАВІЩО?

Відповідаючи на ці питання, акторам слід пам’ятати, що відповідь шукається у двох просторах;

1.Простір голограми персонажа твору.

2. Простір голограми свідомості актора-творця.

Так народжується Роль актора і внутрішній монолог актора є внутрішнім процесом актора у Ролі. Ось так і відбувається взаємодія двоїни в однині. Як і всього театру, –  множини в однині. Твір один, а творців багато. Тому театральне мистецтво було, є і буде тільки колективним мистецтвом, у якому спільно творять індивідууми.

Для більш детального проникнення у суть роботи актора, варто звернутися до будь якої практичної акторської роботи, що на даний момент часу і простору зараз є для нас актуальною, тобто репетирується, і розпочати реально ставити ці питання до себе (актора-персонажа), тоді лише можна відкрити для себе, що «внутрішній монолог персонажа» насправді є діалогом. З цього відкривається справжня природа Ролі, – творчий діалог. Як, зрештою, будь-який «внутрішній монолог», будь-кого з нас, сущих на Землі, насправді теж є діалогом. Діалогом кого з ким? Про це у наступній лекції. Доброї роботи!

______________________________________________________________________

* РА і МА. Д’РА-МА В гуцулів є слова, що одним словом відкривають зміст дії, наприклад – д’горі значить іти угору. Я часто наводжу приклади захованих змістів у словах, що ми їх вживаємо у нашій мові. Оскільки мова наша складається із складів. Кожен склад є поєднанням голосного звуку з приголосним, і багато таких поєднань є самодостатніми інформаційними утвореннями, що мають як чіткий сталий зміст, так і нетривкий і щойно вкладений, як от наприклад; ні, нє, но, ну, га, фе, фу, ху, ой, ай, уй, ей, ма, ми, та, ти, ви, як, що, то, це, се, бо, ба… і багато інші.  Є ще й такі, що у поєднанні з іншими, такими самими парами утворюють цілі слова, суть яких не є читабельною і однозначною, бо є захованою і закритою загальноприйнятими значеннями і поняттями, що  вибудувалися в процесах мовотворчих. Але, якщо спробувати вслухатися в склади і промовляти виловлюючи з прапам’яті відчуття і почуття, а разом з цим і віднаходити споріднені слова, як от наприклад у випадку змісту РА, ми можемо відчути енергію та емоцію, що має рух. Ра, схожий зі звуком тРУби, тРЕмбіти, що РОзширюється в пРОстоРІ РАдістю. РАдіація, є те, що розповсюджується у всі сторони. РАйдуга. РАма, МАМА. Зміст має пРИ – РОду розповсюдження. Зміст має корінь, в корені первопричина і мета водночас. Можна замислитися над живою природою словотворення і закодованими змістами, що їх ми не маємо можливості зчитувати через упереджену закритість нашого єства (наслідок накинутих нам і створених нами ж самими програм). Самі програми не так легко, майже неможливо розмагнітити, але звернути на них увагу варто. Тому я просто бавлюся і не переконую нікого у своїй правоті, кому цікаво, сам розпочне відкривати ці таємниці слова і мови. Отже РА – є світлом змісту. МА- є формою. Тому РА-МА, є те, що утримує зміст у центрі уваги, а МА-РА казна що таке. І так далі…

Тому Д’-РА-МА містить у собі рух до світла змісту у чіткій формі.

Ще РАз кажу, це є гРА і не претензія на МУ-д-РІ-сть. Як будь яка гРА, або ЗА-БА-ВА, що лише пропонує співучасть. Можливо тут доречно повторити вислів; – «Хто має очі»…

Не наполягаю ні на чому, лише тільки пропоную напрямок думкам.

«Хто має вуха»…

Дерзаймо.

З повагою,

О. Д.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>