16 Вер, 2013

ДВІ ТОПОЛІ

тополі

.новела.

Присвячую пам’яті донечки Радостави.

Дві тополі. Височенні і могутні, як ноги велета стриміли до неба. Колись їх випадково посадив чоловік, котрий жив у будинку, що поруч. Стіна дому його була всього лише за півтора метра від тополиних стовбурів. Може тоді час був інакшим… Може тоді земля навколо будинку була рідкою як вода… Можливо ці тополі висаджені чоловіком десь у городі чи саду, відчули себе раптом дуже самотніми і просто припливли, прибрели чи приповзли до берега – хати, щоб бути ближче до тих чоловічих рук, що подарували їм короткий дотик тепла любові? Хто зна… Чоловік той давно пішов у позачасся, а тополі залишилися самотніми. Вони притулилися до будинку і вросли у його архітектуру.

Всі знали цей дім через ті тополі. Дві тополі видно з самої залізничної стації. Дві тополі видно з будь якого кутка селища. Дві тополі видно ген аж з під самого лісу, коли тільки вилупишся з густого галузяччя на пасовисько, аж тобі просто в очі ті дві тополі гуп!

Вони були орієнтиром не тільки для людей. Все птаство і комашня, кажани, коти, собаки і корови бачили ті дві тополі і добре знали чого і навіщо вони тут. Знали краще аніж люди. Знали, що ці дві колони тримають небо, як шатро над селищем. Тримають, аби всі хто у ньому і довкола нього могли жити своє життя, що ніяк не зливалося ув одне, а було таке різнострокате і таке різно-каліброво-вистріляне навперейми з часом, навипередки один перед одним, як у змаганні завзятих стрільців. Сліди кожного з них, мов порожні гільзи, позакочувалися по закутках цього шатра, позагублювалися у травах пам’яті та по чагарниках гострих дитячих спогадів, що завше штрикнуть в серце і несподівано вточать солоної сльози. Ай! Оці дві тополі так штрикнуть! Так садануть тобі під дих, що одразу тратиш дійсність!

 Все щезає і залишається лиш багатолистий шум тих двох «Атлантів», що все ще в пам’яті твоїй тримають те твоє  «небо дитинства» і підпирають твій будинок, вперто свідчачи світові свою любов  до тебе так само, як до того чоловіка, котрий невідомо для чого і чому, а таки колись посадив їх у цю землю…

Був день, коли грім сповістив світові, що тополі вмерли. Блискавка вліпила спочатку в одну, а відтак і в другу. Спалахнув вогонь і загорілося горище будинку. Люди взялися гасити пожежу і подолали вогонь. А тополі, стояли обвуглені і розчепірені, як руки в благанні  пощади.

Недоблагалися. Небо висцялося дощем і збайдужіло вимовчалося пекучим сонцем. На третій день тополі було порубано на дрова. Зник орієнтир життя для всіх хто його знав. Птахи відлетіли. Комахи зникли, корови втратили молоко. Люди перемінилися. Одні виїхали, а інші понаїхали. Та що там… Ціла країна щезла з карти світу.

А в пам’яті тих, хто залишився, немов забито кілка глухоти зі щепи тополиного тіла про ту подію, що перевернула зміст усього їхнього життя. Зміст життя для тих, у кому ці дві тополі колись той зміст тримали.

Живуть ті люди тепер інакше. Говорять інакше. Сплять інакше. Думають інакше…

 І чомусь  нікому не прийде в голову посадити знову дві тополі біля стіни свого будинку! Де той чоловік? Де ті тополі, що триматимуть світ?

 Дві тополі. Дві молитви долі. Життя триває. Доля не чекає.

О.Д.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>