10 Гру, 2012

ТЕРИТОРІЯ ТВОРЕННЯ – БОЖЕСТВЕННА

 5.05.2008   Лекція записана на заняттях  робітні “Студія А.К.Т.”

Питання такого плану: які зміни у вас відбуваються і чи взагалі помічаєте ви що з вами відбуваються якісь зміни? Чи відчуваєте ви, що відбуваються процеси такого творчого креативного прослуховування, мислення – можна так сказати, чи відбуваються якісь події в вашому житті, пов’язані з тим, щоб ваше єство якось по особливому проявляє свою креативну природу? Чи спостерігаєте ви за цим? Це стосується не тільки акторів. Питання рівноцінне, одинакове, – ваше життя є наповненим творчістю?

Що я для себе якісь речі зрозумів, і це буквально на якомусь такому рівні підсвідомому ці знання існують, але от дивна природа людського життя полягає в тому, що ми дуже часто не звертаємо уваги, що, ось я зараз щось говорю, а собака в цей час гавкає. Вона чомусь гавкає. Це не просто так. Це напевно про щось та говорить. Можливо це такий знак мені подається. Ось. Це не є містикою. Це, скоріше всього, знову ж таки, пов’язано з тим, що це є складова того дня, який я творю. Мого життя. І так само складові кожного з вашого життя. Питання в тому, чи я, або будь хто з нас помічаємо цей гавкіт собаки?

Просто є такі моменти – меридіани і паралелі, коли вони перетинаються, там ми і зустрічаємося. І в тих моментах, зустрічах – надзвичайний процес відбувається – коли наша свідомість індивідуальна ще підключається до спільної свідомості, тобто якщо людина знаходиться в постійному контакті з Богом, з Божественною природою, і взаємодія з цим абсолютом триває безперервно, навіть якщо ми абсолютно про це не задумуємось, навіть, якщо ми робимо якусь таку серйозну й важливу роботу… або не робимо ніякої роботи – коли там встільку ми п’яні, або спимо, або коли ми робимо щось таке, про що навіть і говорити не хочеться – ця взаємодія весь час триває. Простір увесь час до нас промовляє.

Коли відбуваються перетини цих паралелей, коли відбуваються зустрічі, це значить що взаємодія кожного зустрічного ще підсилюється взаємодією спільного. Якщо є майстер-клас, чи є майстерня, чи є театр, чи є колектив, чи є ансамбль, чи є сім’я, скажемо, так, по одинці кожен має свої речі, а ось усвідомлення чогось цілого, колективного, спільного, воно має… бачите, знову ж таки просяться слова такого лінійного формату – там більш потужний контакт, більша кількість інформації, чи глибша, чи ширша, а можна сказати, що, скоріше всього відбувається так, що якісно інша взаємодія відбувається.

Вона не вимірюється там якимось об’ємом – байтами чи гігабайтами, чи літрами, чи якимось сантиметрами. Ця інформація, просто якісно інша, тому що, якщо подивитися на таку модель людського буття, що всі ми є підключені до Абсолюту і в тому самому  ми є одним, тобто уся цивілізація – ми всі – є одним, ми не тільки хімічно є одні, тому що ми маємо три чи чотири групи крові і, зрозуміло, що може бути така сама група як в тебе так й у китайця, але генетично ми є одним цілим. Композиційно і структурно ми одне ціле у своїй подобизні.

З кимсь недавно в поїздці розмовляв, – кажу, ось, знаєте, така проста річ: наше тіло зіткане з клітин, і ці клітини мають там ДНК, хромосоми, хромосоми мають гени, а на генах, кажуть, записана інформація. І ось кажуть часто мені – ти дивися, ніхто б і не сказав, я б і не подумав, що ти справді, Драч, якби не бачив фотографію твого діда. Ось ти, ні на батька не подібний, ну, наприклад, ні на матір, а ось на діда ти схожий. А хтось із старожилів каже – та ні – він не настільки на діда подібний, він на прадіда подібний – точно, я його пам’ятаю – мов дві краплі води. І ця подобизна зовнішня – форма – напевно, ця подобизна на цьому не завершується. Не завершується сам фізичний, чи то біологічний рід, зв’язок.

Очевидно, що передаються  й якісь речі, риси характеру, можна так сказати, людям так зручно – вони так назвали, риси характеру. Таланти. Як плюсові, так і мінусові. Все це ми носимо. Все це якось вмакітрюється. А ось подумати, що в цього прадіда теж був прадід, і в нього теж був прадід, а в кожного з цих прадідів були ще прадіди по батьковій і по маминій лінії, а в цих теж. Уявляєте, яке коріння вашого дерева. Яке шалене розгалуження.

Фактично всі люди є родичі. І на біологічному рівні ми є всі одним. Ми фактично носимо інформацію про Адама і Єву – про перших, як про це Біблія говорить, але разом з тим ми носимо інформацію один про одного. А, ось про це, ми не задумуємось. Якось в ту сторону мало думається. І от фактично, я питаю; – які такі нові речі відкриваються вам? Бо ми увесь час знаходимось в цьому процесі – постійного зв’язку з Божественним єством, яке з нами взаємодіє так само, як ми з ним взаємодіємо.

Що очевидно цікаво, у бажання спільноти і марксисти – леніністи і дарвіністи говорили і говорять нам, що людина в печері зібралася в рід, бо легше було відбиватися від якихось хижаків, тобто все будувалось за законами якогось фізичного виживання, вполювати легше звіра, ніж в одиночку. Но штука ж не в тому. Це за дрібно.

Навіть звірі, які збираються у величезні стада, і ті спільно частіше виживають аніж порізно.. Якось дивлюся фільми ВВС, ось мені подарували кілька фільмів, у одному з фільмів показано як величезні стада антилоп-гну, ну просто величезні маси тварин йдуть до ріки гнані спрагою, де їх пожирають крокодили, вони знають, що там є крокодили, але вони все одно йдуть. І так вони йдуть мільйони років. Годувати крокодилів йдуть. А хто ще годуватиме крокодилів? І ми це вважаємо дикістю, ми кажемо, що тварина – вона дика, вона не має розуму.

Важко сказати, можливо, в цьому є якась мудрість. Мудрість колективного інтелекту… Мудрість ланцюга взаємо годування… Ось в тварини інстинкт збереження життя інакший, аніж в людини. Тварина має колективну свідомість, що панує над індивідуальною. Тварині особисто нічого терять… Тварина вільна і ми завжди їм заздримо, можливо тому ми так прагнемо їх загнати у клітки… У людини свідомість індивідуальна панує над колективною. У людини інстинкт самозбереження зрозуміліший логічно, хоч і обвитий різними страхами, як от страх втеряти свою дорогу власність. І таким чином тільки людина починає думати про смерть, їй стає моторошно від думки, що все пропаде… Все, що зароблено і все, що здобуто непосильною працею… Все…  І тіло і все, що мало зміст для цього тіла.

Ми ж усе привласнюємо. Моє тіло, – кажемо. Моя душа… Зовсім не розуміючи самого поняття “моє”. Адже “моє”, –  всього лиш тимчасовість. Все, що я вважаю своїм насправді не належить мені. Воно дане мені в тимчасове користування. Навіть якщо я це сам створив, змайстрував, збудував, народив, придумав, вигадав. Все це не є моїм, як би я під усім цим не підписувався і які б авторитети та печатки на документах  не засвідчували мою авторську власність, все одно все це існує і буде існувати паралельно і незалежно від мене. Бо можна і так сказати, що все, що створено мною володіє мною і заявляє про своє право на мене.

 А ось я ще такий приклад з життя. Я їхав до батьків на свято Воскресіння Господнє, і фактично потрясаючий знак – я приїхав на похорон – помер дядько мій. Дядько, чоловік сестри мого батька, небіжчик, тк вже заведено у на, що не прийнято говорити про померлого називаючи його по імені, тому й кажуть – небіжчик. Але фактично, він же мав за життя своє ім’я. Мав… В нього троє дітей, яких він мав, і вони теж його мали… Вважали своїм батьком, дідом… Троє синів, внуки…

Він.., поляк за національністю і надзвичайно артистичний чоловік був. Просто надзвичайно. Це був такий талант, напевно, можливо, не тільки на одну родину, а так, можливо, на велику  кількість людей. Такий не пересічний чоловік. Він міг забавляти людей, смішити, співати, він знав стільки пісень – таких кабаретових польських, які співали якихось таких кабаретах або ресторанчиках, ну зараз можна сказати – блатні пісні під гітару, а це польські і вони часів 20х – 30х років ХХ-го століття. І ось цей такий іскристий радістю чоловік помер.

Я заходжу в двір, там стоять всі люди, брати мої двоюрідні троюрідні, сестри, звичайно, у як же ж, така атмосфера, тяжка, зайшов, бачу лежить тіло і… Бачу, що душі там вже немає. Ну просто лежить тіло. Бачу, що він покинув це тіло, ще й священика не було. Ну деколи так дивишся, а таке враження живий – не живий і питання виникають відповідні. Тобто питання виникають, коли здається, що він нібито присутній. А тут його абсолютно не було. Тобто він вже давно кудись відійшов.

І в мене якесь таке відчуття радості, на відміну від тої тотальної атмосфери трауру, завиваючої вдови, серйозних облич людей, які по-різному до нього ставились, звичайно, і потім похорон, винесли труну, стукали по порозі, три рази гойдали – ритуал прощання з порогом, ці ритуали ніхто не знає, а колись у людей, які населяли цю територію, під порогом ховали людей і чому кажуть – через поріг не передавай, або треба переступити, не можна стояти над порогом, бо там покійники лежать під порогом, так у всіх хатах це було.

З часом, коли з’явилася більша кількість людей, покійники не поміщалися під порогом, тоді зробили цвинтар. Ні, тоді ще ховали в городі, біля хати, а потім вже з’явився цвинтар з приходом Християнства, бо ця нова культура так вимагала.

Я не пішов на цвинтар, я не хотів, я ще так до церкви проїхав подивився, а прийшов священик, відправив службу, все це так виглядало театрально, все це так виглядало, якось так… Бо так треба.., і фактично, я не бачив змісту в тому, що відроблялося. Тобто, бо так треба? І ось прийшов священик на поминки говорив якісь там мудрі слова ну і звичайно про вічне життя та про тимчасовість нашого перебування на Землі.

А я дивився навкруги і думав саме про те тимчасове перебування тут і зараз, як от актор на сцені, коли грає, він теж тимчасово живе у виставі… дивився я на цих людей, що прийшли пом’янути небіжчика і були ми всі в ту мить якісь такі… Я б сказав, – беззахисні в цю мить… Як людина відома і зі столиці від мене чекали слова. Я відчував це, бо знав, що так має статися. Монолог про небіжчика я вимовив як про себе і як про кожного з присутніх, пробував якось пов’язати із ним та ніяк все це не в’язалося. Промову я сказав в надії, що ще хтось  захоче щосьсказати, а люди цілу годину їли пили і ніхто більше нічого не говорив. І тоді я вже точно зрозумів, що його немає тут. Він відразу кудись пішов. Він залишив нас у спокої. Покинув цей досвід і навіть не хотів дивитися, як там і що там…

І коли я зараз думав про це, то щойно з’являлась дуже потрясаюча річ, одна згадка. Проходить кілька днів і мене знов заносить в Закарпаття. Якісь історичні місця оглядаємо. Замки, палаци, які мали своїх власників, або володіли якимись конкретними людьми, що думали про себе, що насправді це вони володіли цими палацами і замками….

Там теж дуже багато було цікавих таких досвідів, а потім я заїжджаю в Криворівню до свого такого… можна сказати вже товариша, ні більш  ніж товариша! До криворівнянського священика  Отця Івана Рибарука. Ми там залишилися ночувати. І знову ж таки все наче само складається… Пізно приїхали.., у них в гостях якийсь філософ з Києва з жінкою…, і ми п’ємо вино, говоримо про різні речі, говоримо, знову ж таки, про тонкий світ, про грубий, про те, про се… а наступного дня зранку отець має йти відправляти по померлому відпів, але не в церкві, а в хаті в горах дуже десь далеко.

І він говорить те саме, що я відчув на похороні. Він каже – “Розумієш, так буває – приходиш, а покійник такий, як немовля. Він такий живий-живий. Читаєш молитву і бачиш, як його душа звільняється, і за кілька хвилин бачиш, що це вже колода, що це вже мертва біологічна маса – вже нічого немає.

А буває так, що душа сидить у цьому мертвому тілі і ти її не можеш відразу й легко відпустити. І тоді потребується велика сила щоб звільнити душу померлого… Це і є труд священика. Бо священик це є ритуал. Це є канал, священик пробиває знаннями, так, бо священики теж не випадкові люди, треба мати талант, щоб бути священиком – тобто він створює причину, коли відкриваються небеса. І душа летить”.

Я  думаю – дивись як.., воскресіння і покійник. І тут… все якось так складається… в якусь таку логіку, і думаєш, чому це є? А воно кличе тебе, напевно не тому, щоб ти накопичував якісь знання, а так, очевидно, простір з тобою говорить, я собі так думаю. Тобто є реалії, на які можна було б зовсім так і не звернути увагу. Хіба що замість свята – траур. Але якщо з’єднати все це в якусь таку об’ємну річ. Не в лінійну, бо в лінійну воно ніяк не вибудовується, ти починаєш відчувати значно більше інформації, і проживати значно більше асоціативних змістів, аніж з кожного епізоду окремо.

 Я до чого це веду? А до того, що все має до чогось прийти, говорю вам для того, щоб, коли ми працюємо з автором, коли вже є авторський твір, то це є така теж голографічна модель, створена і досвідом, і контактом одночасно – таким процесом творення і ця голографічна модель має таку саму подібну  природу –  там є дуже багато всього, що не вибудовується в лінійну логіку, а ми хочемо її вибудувати в лінійну логіку, і таким чином люди придумали логічну «постановку» під назвою “ЖИТТЯ”. Бо це простіше.

От є, скажімо, драматичний твір. Для того, щоб його поставити – треба вибудувати лінійну логіку: що за чим, що за чим, що за чим – раз і все. І так і грається: що за чим, що за чим. А насправді ця природа цілісного – вона взаємодіє з людиною в любій точці проходження через цей твір, або роботи з цим твором. На любому етапі. Від першого читання. Від перечитування. Від спроби запам’ятати напам’ять, від спроби щось зробити в просторі з цим твором – скажімо там – зробити якийсь етюд. Або зробити – зіграти щось на тему цього твору – і звичайно, що ми хочемо до чогось прив’язатися.

Ми хочемо прив’язатись до чогось конкретного. Ну і вихоплюємо якийсь там емоційний момент, момент підвищеної чутливості. Наприклад – є в творі, з яким я працюю, якесь таке місце, в якому я дуже розчулююсь, або є таке місце, де мені подобається якесь слово,  воно дуже гарне, влучне, але разом з тим ми шукаємо цю точку координат, ми шукаємо, до чого б причепитись і водночас зрозуміло, що процес взаємодії з цілим твором відбувається постійно. Він не відбувається пунктуально, він не відбувається перманентно, тобто розірвано, а він є постійним, тобто ми знаходимось з ним у постійному зв’язку.

Це насправді зрозуміти досить важко. Бо на перший погляд це ж можна з розуму зійти – ну як можна одночасно бути в зв’язку з Шекспіром, з Тургенєвим, Лесею Українкою – ну зі всім, що я за своє життя прочитав, навіть з «Нєзнайкою на Лунє» Носова? В постійному процесі це все відбувається, тому що ця кількість знань, які ми знаємо, ми кажемо, що ми її пам’ятаємо, тобто ці знання десь записані. Звично ми собі уявляємо, що воно записано десь в голові, бо там мозки.

Але якщо сказати таку штуку – я зараз вернуся в самий початок – що пам’ять – людини є в принципі голограмною – і так само як будь-яка клітина, може дати генетичний код, будь-який кусочок плоті, тут є генетичний код – її здати на аналізи і розпишуть. Тут, у цій плоті, записано все, що я знаю, мало того. тут записано все, що знали мої батьки, діди, прадіди, всі-всі-всі, тобто всі, хто мене в результаті породив. Тут записана вся інформація. Розумієте?

Так само і пам’ять, будь який пережитий мікромомент має зв’язок з усім загальним досвідом людини і що головне, насправді ви і самі це відчуваєте, з усіма досвідами людства разом узятими.. Тобто на перший погляд  можна сказити; – ну як? Це ж такий об’єм інформації…   Це скільки ж мозґів має бути. А воно поміщається в клітині, в гені… Воно поміщається навіть в ще меншому. Тому, що людина є істотою трансцендентальною, в цьому аспекті – ми є перетин макрокосмосу і мікрокосмосу. І ми маємо фактично постійний доступ як до макрокосмосу, так і постійний досвід до мікрокосмосу.

Ми створені з клітин, а клітини створені з речовин, а те з чого вони створені – створено з молекул. А молекули створені з атомів, атоми мають свої найдрібніші частини  і можна прийти нібито до нуля, але до нуля не дійдеш, матерію можна ділити, ділити і вона завжди буде. Матерія є незнищенна, бо наше уявлення, що взяти шматок ковбаси і поділити на трьох легко, а на десятирьох вже складніше, а на сто чоловік – майже неможливо!, –  ми скажемо, але  ділити можнаі на тисячу, просто залишиться лише запах, а може залишитися навіть не запах, а може залишитися лише присутність реакції, в якій відбулося це ділення.

Можливо, притча про Ісусове годування людей трьома рибинами і хлібинами в цьому і полягає, але дана нам для простішого розуміння. Вона була перетворена в міф реалістичного аспекту, і тому там є чудо. Але насправді, якщо подумати – чудо притчі про те, як Ісус нагодував людей хлібом і рибою – не менше ніж чудо того, скільки інформації міститься в одній клітині, яку ношу в собі. В тій конкретній частині клітини, яка є носієм інформації, чи… Зрештою, ми ще не знаємо, що саме в клітині і є тим носієм інформації. Ми кажемо – гени.

Геном людини, кажуть, вже розкодовано. ХХ-те сторіччя подарувало таке чудо, але ми не знаємо, що робити з цим подарунком, з цим кодом. Що робити з цим простором, тому що відкриття подаровано, а як? Що? Ну, пробуємо там клонувати овець, пробуємо генетично змінювати якісь там рослини, до кінця не знаючи, як воно відіб’ється на нас самих, до чого воно призведе.

І тут же з’являються діти індиго, які фактично, зараз  вже кожна дитина народжується індиго. 5 років назад було менше. 10 років назад було ще менше, тобто раса людська готується до якогось дуже потужного стрибка. Але, знову ж таки, чому це відбувається – ми не знаємо. Можливо, через накопичення цієї інформації, цієї пам’яті, бо пам’ять – це є досвід. Якщо ми кажемо «давайте ми підем поплаваємо на ріку» – перше, що з’являється – це свій власний досвід з плавання на ріці. «Ой, ви знаєте, в мене плавок нема» або «Ой, ви знаєте, я ногу порізав», «вода така брудна була минулого року, сказав собі – все, більше ніколи не піду» – тобто якийсь досвіди з’являються. Чому це є?

 Всі мої промови – речі присвячені тому, що немає виключно виокремлено фізичної території творення. Майстер-клас «Територія Творення» – це не означає, що є якась певна територія і тільки там є це  творення. Це лише початок. Для того, щоб свідомо почати пізнавати себе – потрібно, звичайно, відштовхуватись від якоїсь конкретики. Тобто від якогось лінійного просторового аспекту. “Територія Творення, метод креативної  імпровізації”.

От «креативна імпровізація», вона вже є якесь більш тонше поняття, але все одно має в собі лінійну ємкість, бо я творю і воно відразу стає твором, я творю і воно відразу стає твором. Коли невідоме стає відомим, коли не твір стає твором, коли хаос перетворюється в структуру. Ось, що таке креативна імпровізація? Це – процес коли хаос структурується у цільність змісту.

Якщо хаос є структурований – це вже є твір. Він вже є зрозумілий. І, зрештою, якщо подивитися, чому ми можемо розуміти картини художників, які живуть на іншій частині землі, чому ми можемо розуміти музику, принаймні ми її сприймаємо – арабську, чи китайську, чи індійську; чому ми милуємося танцями, чому ми можемо читати літературу ну, якщо не в оригіналі, то в перекладі, автори, які поняття не мають, що є там якийсь Олег Драч і є якась там – Україна. Тому, що насправді ми є одним цілим. Насправді людство є рідним не тільки за масою, не тільки за хімією, не тільки за біологією, а ще є рідним в іншому аспекті. У аспекті цілісного Бога.

 Справа в тому, що ми живемо в матеріальному світі і весь час ти як би відчуваєш, що нам цих координатів матеріального світу замало, тому ми увесь час пізнаємо Бога, ми створили релігію, ми створили мистецтво – територію Божественну, зрештою, те, що ми тут робимо, чим займаємось – це теж є взаємодія з тонким світом – територія душі. Ми кажемо «душа – вона ввійшла в тіло”… Прожила, і як я розповідав про небіжчика одного – приходиш, а там душі уже нема – бачиш тільки zwloki, як кажуть поляки, – залишки, труп. Душа отримала досвід. Так от в процесі творення ще є одна така дуже величезна складова частина. Це є пам’ять душі.

Це є пам’ять – я не знаю, скількох реінкарнацій, і, очевидно, не тільки в людських подобизнах – і не тільки на цій планеті. Коли так, то ми можемо говорити про те, що весь Всесвіт є рідним. Що будь-яка розумна істота, свідома чи несвідома, – є рідною. Нема чужих. У Всесвіті нема нічого чужого.

Так само як будь-яка планета створена з тих самих хімічних елементів, з таких самих як створені ми, ті предмети, які нас оточують. З тих самих хімічних елементів, а можливо навіть не з хімічних елементів, а з тих елементарних полів, магнітних полів, з яких атоми створені, створені на інших планетах хмари, рідини, якісь м’які речі, якісь тверді речі, можливо, живі істоти теж складаються, але все це є спільним.

Оце є діалог макрокосмосу з мікрокосмосом. Отже, якщо душа має таку величезну пам’ять, то вона здатна якось цю пам’ять викликати. Тобто це може  бути пам’ять. яка абсолютно не пов’язана з моєю біологічною пам’яттю. Я, як істота духовно-біологічна – можу нести пам’ять всіх своїх предків в біологічному аспекті, а пам’ять душі це є тільки моя пам’ять – це є мій досвід, але разом з цим, разом з цим досвідом там є знання, якими ми поміж собою перемовляємося. Це ті знання, якими ми спілкуємося, просто ми не усвідомлюємо того.

Я думаю, що Бог – це і є уся сукупність матеріального і духовного, ну от, моє таке відчуття. Що Бог – це є сукупність всіх душ, які тільки можуть існувати у макро і мікрокосмосі. Не як центр. А як єдине всюди суще загально проникливе… Бо коли ми говоримо про центр – ми це персоніфікуємо, це знову ж таки соціальна природа цивілізації,  у нас хтось повинен бути головний. Добрий – цар, а Лжедмитрій, значить – сатана. Ми в цих координатах живемо.

А ось уявіть собі, що все є цілісністю, що все є цілісним, що навіть предмети мають енергію і пам’ять і, можливо, якась душа може собі проробляти практику, будучи предметом. Ми цього не знаємо напевно. Це ще не доказано. Але є квантова фізика, є відчуття Бога і простіше можна сказати – Я зараз так чую, принаймні.

«Пийте кров мою. Їжте тіло моє» – сказав Ісус Христос. Що таке є їжа? Можна і так розглядати їжу: повернення до цілісного – я живлюся, я живлюся, скажімо так – не тільки хімією і біомасою. “Хліба й видовищ” хоче народ, тобто хоче мати їжу фізичну, хімічну і хоче мати їжу духовну. Але видовища – це не просто так, будь що, що мене вражає, змушує мене переживати, змушує мене переживати на тонкому рівні – це є “їжа для душі”. Для живота одне, а для серця інше. Кесарю-Кесарево, Богу-Богове.

Візьміть казки. Якщо подивитися на них – в казках – ми кажемо – є мудрість. Звичайно, мудрість, це унікальна штука, от розбудувати казку Колобок. Колобок. Який від діда і баби втік… і Лисичка його з’їла. Ми всі в житті втомлені. Що тут розкодовувати. Це про людину казка. Ми в тумані. Тому, що туман, це є завжди невідомість, і з туману  завжди несподівано з’являється щось, якщо в житті поява чогось – ми бачимо – он поїзд їде – то з туману воно несподівано з’явиться – це такий момент: знання приходить несподівано.

Тіло. Душа. А тепер подивіться, якщо ми розглядаємо душу, як сталу, невід’ємну частину Бога, чи Абсолюту, чи Божественної природи – можна говорити як завгодно, то зрозуміло, що знаходячись в стані інкарнації, втілення, ця душа знаходиться в постійному контакті з тим, що є рештою. З цілісним. І будучи частинкою цього цілого, душа, як голографічна природа, чує і знаходиться в підключці до цілісного у всіх можливих – відомих, невідомих – в усіх проявах, усіх напрямках, усіх коннектах. Не на якомусь одному, а на усіх.

Колись, я розмовляв з одним мудрим чоловіком, він мені сказав одну таку річ:  – “Ти знаєш, чим більше людина працює в аспекті духовного росту, тим сильніше вона переживає свої власні грубі вібраціі, більше розуміє і навіть відчуває якісь такі спокуси, що кличуть її їх пережити, як от бути вбивцею, пережити якісь такі речі, про які люди навіть подумати бояться”.

Але цей рівень, високого духовного, дає можливість це відчути, бо в своїх  попередніх реінкарнаціях кожен з нас був невідомо ким і не обов’язково, що той Ти, хто Тут і Тепер є Олегом Драчем, можливо раніше і не був тільки чоловіком… Воно було і жінкою, що народжувала в муках дітей і, це твоє “Я” можливо по різному помирало, можливо ти був людиною заможною, можливо бідною, можливо доброю, можливо дуже поганою – це все є Божий Досвід. І цей Досвід, отам в абсолюті не має оцінки. Він абсолютно не має оцінки, і ось саме це, простій людині зрозуміти, можна сказати, непросто важко, а неможливо”…

Тому, що в нашій свідомості, панує тотальна оцінка і осудження – добре – погано. Коли ми говоримо по нашій акторській роботі, назвемо її акторською, бо інакше тут можна заблудитись, коли я говорю – пробуйте не оцінювати, бо оцінка є – “Це я добре роблю, а ось це – погано”,  чи наприклад ось це – “вам подобається те, що я зараз говорю, чи не подобається”.

Оцінка, чи осудження, немає різниці, бо я керуюся тим, що мені подобається чи не подобається. Я оцінюю власним емоційним враженням і так само я осуджую. Оцінка є торговиськом, виставлянням на показ, складанням ціни. Ти виставляєш – це коштує стільки – то, оце добре, а оце дуже добре… Осудження, –  є неприйняттям, огудою, нетерпимістю, ворожістю, тому, що не відповідає загально прийнятому, як установлено правилами, законами, що їх створив людський розум.

Бачите, як ми прийшли тепер до мізків. Мізки в імпровізації, якщо не довіряють серцю, стають ворогом серцю. Тому, що я так вислуховую те, що я говорю і як воно складається, абсолютно розуміючи, що це є імпровізація. Ми не могли не прийти до мізків. Справа в тому, що людина себе позиціонує увесь час «на мізках», тобто на відомому і добре перевіреному.

Ми кажемо – «людина розумна», або часто просимо –  «ну зрозумійте мене!»,  в першу чергу знаючи, що “людина розумна” – така, яка може багато думати, розумна людина – вона багато знає. Розумна людина, вона має великий досвід, розумна людина, вона керується якимись конкретними законами, якимось дуже конкретними речами.  Ми також  кажемо, –  “Правда не з розумним, а з мудрим”, – «краще з мудрим загубити, аніж з дурнем знайти» Насправді «розумний і мудрий» –  дійсно велика різниця. Розумний, – так, – розумна людина, – це та, в якої активізовані знання. Просто активізовані. Ці знання є активні і людина дуже часто цими знаннями користується. Розумна людина – це людина, яка чує, де в ній самій лежить досвід і вона одразу його витягує. Але не кожна розумна людина є мудрецем або просто мудрою.

Ми кажемо, що  мудра людина – це людина, яка має не просто великий досвід, мудра людина відрізняється від розумної людини тим, що вона має Божественну мудрість, вона чує божественність у собі, цей тонкий аспект особистості, котрий є  не просто прожитим, набутим досвідом. Розумна людина скаже – ось для того, щоб щось зробити – треба зробити так і так і так, а мудра людина скаже, ти знаєш, – не треба оцього взагалі робити, а розумна людина подумає – ну, хотілось би, звичайно, зробити, і робить і тільки через досвід починає розуміти, що  воно справді є непотрібним. А мудра людина це одразу чує.

І тут я знову підхожу до явища індиго. Мудрий – це людина, яка вже має контакт. Розумна людина, вона доти буде тільки розумною,  доки вона не отримає дару, чи, я не знаю, як сказати – таланту контакту. Всі три єства підключаються і об’єднуються. Мудрець – це просто людина, яка підключена до хаосу. Душа, дух і тіло. Триєдино, як ім’я Отця, Сина і Духу Святого.

Ніяка логіка цього не дає, бо ніяка школа цього не в стані навчити, цього можна лише самому навчитися, відкрити у собі, почути у собі, повернувшись до себе самого. Ліна Костенко сказала «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох». Не можна навчити поета. Не можна навчити як створити свою світоглядність. Не можна створити  якусь таку систему, при якій ці речі будуть, як в телевізорі, – кнопочку бум – і все, і пішов мудрець. Навчити когось розуму можна, правда, бо це є безпосередня взаємодія людини з людиною, це значить поділитися власним життєвим досвідом, а от аспект мудрості, – це вже персональна справа індивідуума.

Якщо ти ставиш для себе таку, можна сказати планку… Якщо в тебе виникаєтаке питання  –  у чому зміст мого фізичного життя як людини? Якщо таке питання виникає, то рано, чи пізно ти прийдеш до мудрості.

А може й не виникати. Це не погано. Просто – “Кожному – своє” Знову ж таки – це не є оцінка, що мудрець, це – добре. Так воно є. Ця школа втіленої душі, цієї триєдиної діяльної плановості людини – це є унікальний досвід самого Бога, можна так сказати, що Він через життя кожного з нас, пізнає Себе в неполічених варіантах і формах, тому що камінь, це також досвід, рослина, – теж досвід, тварина – досвід і Людина, так само той самий досвід. Все єдине у цьому Світі все триває в єдиночасі і єдиномудрості.

Якось в Америці я потрапив на ритуал Осіннього Дня Рівнодення. Ритуал полягав в тому, що збиралось річкове каміння, складалася велика купа цього камінні і поруч викладалася із сухого дерева величезна ватра. Кожен з  учасників ритуалу брав дрібку тютюну, це в нашому розумінні тютюн є продуктом що його просто тупо викурюють з метою затамувати поклик звички, певний наркотичний продукт, а у індіанців тютюн –  є священою  травою, за допомогою якої вони змінюють стан свідомості спілкуються з духами, з тонким світом, з Божественним. Тому тютюн там має зовсім інший зміст і цінність.

Отже вернімося до ритуалу; береться в руку щойно принесений з ріки камінь, кладеться на нього дрібка тютюну, стається до сходу сонця і складаєш молитву, яка полягає в тому, що ти дякуєш природі за все що маєш у житті. Ти нічого не просиш, ти просто дякуєш за все що є в тебе в житті. Потім, ти кладеш цей камінь з тютюновою шапочкою у ще не запалену ватру, акуратно поміж дрова, і йдеш по наступний камінь й дрібку тютюну, за тобою це робить інший учасник. Потім ти дочекавшись своєї черги, з каменем у руці покритим дрібкою тютюну знову стаєш але вже обличчям до півдня і, знову – подяка.

Так повторюється з усіма сторонами Світу і до тих пір допоки останні камінь, останнім учасником ритуалу не буде покладено у гору ватри. Це  може тривати 15 хвилин, а може тривати годину, може тривати  і більше, залежить від кількості учасників і поки все це каміння не обкладеться навколо ватри, до тих пір триває молитва. А? Який зв’язок – назбирати каміння в ріці? Чому в ріці? Бо ріка, це – життя. І камінь, теж життя. Начебто на погляд непосвяченого – мертве. А, разом з тим, мертве – з живого. Отакі сильні образи.

Потім, коли все камінні викладене у ватрі, вони розпалюють цю варту і каміння розігрівається до такої температури, що воно аж світиться. Далі – є вігвам на траві, куди заходять всі учасники разом, (чоловіки у чоловічий день, а жінки окремо – у жіночий), роздягаються, заносять розпечене каміння, що викладається у центрі в невеликій ямі і робиться сауна, вони  сидять, тримаються за руки і співають древні, як світ тексти, які передаються з покоління в покоління. Відбувається очищення і об’єднання з усіма предками і з усім сущим у Всесвіті. Духовне і фізичне. По закінченні, коли все каміння віддало свій жар, ритуал закінчується. Я вийшов з відчуттям народження на світ новим, чистим і несамовито ЖИВИМ. А недалеко, обабіч, була величезна гора випаленого, відпрацьованого каміння. І воно було мертве. Ось воно, справді було мертве.

 Мені сказали, що в них такого поняття, як щось просити в Бога взагалі немає. Тому, що все вже є від початку і від людини залежить сама малість –  вірити в те, що все ти вже маєш і дякувати за те що маєш Тут і Тепер.

Це справді, глупо в Бога щось просити, бо це значить –  робити з Бога собі подібного, таку собі соціальну модель такої самої людини як ти, але вище стоячої, робити з Бога пана, дистанціювати Його від себе, відторгати Бога від себе, робити між Ним і собою прірву, а по суті, відвертатися від нього, змалювати і тим самим ображати Бога у собі. Пам’ятаємо слова – “За Образом і Подобою”.

Територія Творення є Божественною територією, де усе вже є Тут і Тепер, тобі тільки треба навчитися Вірити у цю обставину і.., ТВОРИТИ.

З вдячністю, Олег Драч.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>