02 Лис, 2014

Тетяна Бондаренко

Тетяна Бондаренко

Капричіо Паганіні

(Capriccio 24)

Це – візочок моєї мами. Вона вже п’ять років як паралізована від талії і нижче. Я дбаю про неї, я у неї єдина донечка. Я дуже люблю маму. Знаєте, моя мама – сильна особистість. Вона сама поставила мене на ноги, адже тато пішов від нас коли мені було лише п’ять. За професією мама – музикант, скрипаль. Надзвичайно обдарована, їй пророкували велике майбутнє. Але у ті буремні дев’яності треба було якось заробляти на хліб собі і мені, і мама залишила музичну кар’єру і стала бізнес-леді. До речі, у бізнесі вона також досить успішна. На скільки? Ну, на мої шістнадцять вона подарувала мені автомобіль. А на моє вісімнадцятиріччя вона подарувала мені чашку, на якій були намальовані ноти. І коли дарувала, побажала: «Хай у людей при погляді на тебе звучить музика». Знаєте, от я ніколи не чула музику всередині. Це у мами весь світ бринить, співає, промениться музикою, а у мене – ні. Тобто, коли я чую музику на концерті чи по радіо – я її розумію, відчуваю. Але так, щоб музика зазвучала всередині – ні, такого не було. Хоча я дуже люблю музику і мистецтво взагалі. Я за освітою – мистецтвознавець.
З чого все почалось? З кохання. До нас в Академію мистецтв, де я навчалась, за програмою культурного обміну приїхав скрипаль із Туреччини. Він був дивовижно красивий: високий, стрункий, з величезними чорними очима. У нього були такі красиві мужні руки з довгими пальцями, і коли він брав тими пальцями смичок і торкався струн – мені здавалось, ніби це він торкається мого оголеного серця. Навіть ім’я у нього було як музика – Гюрсель. Гюр-сель. Я закохалась безтями.

Звісно, я не могла отак просто підійти до нього і освідчитись – але і мовчати теж було неможливо. Отже, я вирішила зайти здалеку – вирішила подружитись із ним. Я запросила його до нас у гості – заодно і з мамою познайомлю. Два скрипаля і один мистецтвознавець напевно знайдуть про що поговорити.
Він прийшов до нас, вечір був прекрасний. Ми так невимушено і легко спілкувались – наче знали одне одного цілу вічність. Пізніше я пішла проводжати його на таксі і запитала, чи сподобалось йому у нас. Він сказав, що йому все дуже сподобалось, а потім додав: «У тебе дивовижна мама, вона… вона як Капричіо Паганіні». Капричіо Паганіні – ви знаєте цей твір? Це надзвичайно красивий твір, особливо та партія, ближче до кінця, коли скрипка бере ноту і підіймає її високо-високо, ніби натягує тоненьку струну між небом і землею, і та струна так пронизливо і нестерпно-красиво плаче від найменшого доторку, найлегшого подиху. Капричіо Паганіні!!! Коли Гюрсель сказав це, я раптом – уперше в житті! – почула музику зсередини, ніби у мені скрипка заплакала!

Я все зрозуміла. Але не видала себе ані йому, ані мамі. Я запрошувала маму на концерти Гюрселя у нас в Академії, запрошувала його до нас у гості, і мовчки спостерігала за тим, як розвивається їх роман. Але, знаєте, кожного разу, коли я бачила, як вони зустрічались поглядами, як торкались одне одного – в мені ніби випростовувалась та струна, обвивалась довкола шиї і тягнулась все вище, здушуючи горло, і так пронизливо плакала…

А влітку Гюрсель запросив нас – маму і мене – до себе у гості у Стамбул. Рейс був пізній, вночі. Ми не стали брати таксі до аеропорту, я повезла нас із мамою на моїй машині. Ми їхали темною Бориспільською трасою, спалахи фар автомобілів, жовте світло ліхтарів і раптом… Знову ця скрипка. Підіймається десь зсередини, ширшає, заповнює собою простір салону авто, струною тією врізається в горло і душить, і ріже, і не дає ані дихати, ані жити! І я розумію – або вона задушить мене, або я переріжу ту струну!

Я просто заплющила очі…

Мені пощастило – кілька синців і незначних подряпин, а мама… Мама відтоді паралізована. Важко доглядати лежачу маму, і я знаю, що з кожним роком буде все важче. Але, знаєте, краще я в тиші буду нести цей хрест, аніж ще раз почую ту скрипки… Фінал переробити.

Дякую тобі, Господи!

Тато захворів. Сусідка зателефонувала. Каже, ніби інсульт у нього. Ну, вона напевно ще не знає, просто їй так здалося. Вона помітила, що він зранку до курей не виходив, то опівдні вирішила зайти перевідати – а він лежить на підлозі і слова мовити не може. Вона одразу мене набрала. Щастя мати таких сусідів.

Ой тату ж мій тату, таточку! Та, може, все обійдеться? Може, оговтається? Лікар мав би прийти о другій. А котра зараз? Пів на третю. Треба сусідку набрати.

(бере телефон, але не телефонує, зупинилась із телефоном в руці)

А якщо інсульт?

Ой лихо! Як же я його звідти перевезу? А якщо в лікарню?

Та це ж які гроші! Іпотеку лише восени сплатили, тільки жити почали – і на тобі!

То що ж, мені до нього їхати?

У ту дупу світу? Ані душу, ані ванни, удобства надворі, поговорити – хіба що з курами! Та я звідти так тікала щоб оце повернутись?!

Ну, добре, а якщо сюди?

А як?

Та машину знайдемо.

Але куди? У нашу двокімнатну?! До дітей у кімнату? – так він там все засмердить. Це ж за що дітям кара така?! До нас із Гришею – ой, про що балачка?! Та Гриша кине мене! Кине зі старим і дітьми, без роботи, без грошей! Піде геть і все!

Ой, що ж це за біда, Господи?!

Невже я маю чоловіком і дітьми пожертвувала заради старого пердуна, який не сьогодні а завтра все одно помре?!

(дзвінок телефону, з острахом бере слухавку)

Алло? Так, Марічко, кажіть, як там таточко? Що лікар каже?

О котрій годині? Помер?!

А тут переворот у свідомості Усвідомлення того що вона і хто вона. Для гри простір. В кінці має бути прости Господи і тоді подяка.
(Пауза)

Дякую тобі, Господи!

Смерть Далі

Дівчата, хлопці, ноги підіймайте! Порозсідались тут, наче квочки на сідалі! І сумки підберіть – мені ж скрізь протерти треба. Куди ж ти на мокре стаєш, чорти б тебе почепили?! Артисти не артисти, а чужий труд теж треба поважати. А чого це ти на мене так дивишся?! Бач, яка пані! О, бачу гнів в очах твоїх! Гніваєшся на мене? А гнів, дівчино, – то великий гріх, особливо для людей творчих. Це я пособі знаю. Та я не про прибирання, хіба ти думаєш, що я зі шваброю в руках народилась? І у мене був талант. Ось я тобі про себе розповім і відпочину трохи.
Був у мене талант художника. Вчитись ніде не вчилась, само воно, з космосу до мене прийшло, як прозріння чи благодать яка. Раптом стала малювати – та ні, картини писати! Саме писати! І не просто картини – а геніальні картини! Мені так казали: це геній, геній Далі через тебе промовляє! Так мене і називали – Коровинським Далі, бо з села Коровинці я. Спочатку всі казали – мазня, дурня, а потім прийшла людина тямуща у мистецтві – викладач художньої школи в Житомирі – подивився він мої роботи і каже: «Яка образність! Яка формотворчість! Сюрреалізм! Далі!» І почалось! Усе село бігало дивитись на мої полотна. Та що село – з району приїздили! У мене калитка не зачинялась, люди все йшли і йшли подивитись на твори Коровинського Далі! І слава про мене дійшла аж до Києва, і мене з моєю картиною – ох і довго ж я її малювала-виписувала! Два-на-два полотно! – запросили на велику виставку митців з регіонів присвячену Дню Незалежності, до самого Києва.
Значить, залишилось два дні до від’їзду, я вже всі речі спакувала, машину замовила, а картину ще не пакую – бо хочу братові показати. У мене брат-близнюк є, він – велика людина, депутат у Верховній Раді від нашого району: культурний, освічений, по музеях-театрах ходить, зі столичним бомондом ручкається. І я вирішила йому перед від’їздом картину мою показати – щоб же ж оцінив! Бо художня школа Житомира –то так, але ж треба на столичному опробувати! Картину я спеціально посеред кімнати поставила, підперла скринею, чекаю брата. Приїхав він, я вийшла, зустріла його біля калитки, проводжу у хату, відчиняю двері… А він з порогу: «Шо за брєд?». Він, падлюка, завжди грубіяном був, але ж щоб так, з порогу, про мистецтво! Кажу: «Полотно моє, а нє «брєд»!» А він: «Шо за бредовые картинки, Люся? Шо ти куриш?» Я йому: «Це геній Далі, Васю, до тебе промовляє!», а він: «Та Далі і поруч не качався!» І як почне розкладати мене по поличках! І те не так, і се не так! І топче мене, не як людину, а як митця, топче тими словами образливими. Я все трималась, трималась, а потім як вибухнула та гіркота в мені! Наче ядерним вибухом засліпило! Схопила я перше, що під руки потрапило – табуретку – і як запущу нею у голову братові!
Ой лихо!!! Наче завмерло все довкола. Дивлюсь – брат мій… рідненький… лежить на підлозі…регоче аж за боки тримається, а посередині картини стирчать чотири ніжки тієї клятої табуретки.

Дівчино, гнів – то великий гріх, багатьох митців загубив. Добре, піду далі мити, до вашого виступу треба встигнути увесь будинок культури до ладу привести. Підіймайте ноги, хлопці і дівчата!

Портрет раба в інтер”єрі

Д-Н-Р-Л-Р-Н-Д-Р-Л-Н-Р-Н-ЛД-НР-НЛ-РН…
Мене перед світанком кошмари мучать.

Смерть? Ні, не лякає. Смерті тут на всіх вистачить. Після Іловайську – смерть не лякає. Ні.
З якого металу? З якого металу у них серця? Ви чули? Чули як голосно і дзвінко б’ються їхні серця? Наші – безшумно опадають попелом, а їхні – А-а-а-а! І вогонь їх тільки загартовує, а ми – ми навіть не палаємо, а зотліваємо. А-а-а-а! І про щось таке віщує гонг їхніх сердець, що від того гонгу кожна клітинка в тілі вибухає страхом і цей страх гонить нас у бій. Нас – страх, а їх – що?
Мене перед світанком кошмари мучать. Щоб не спати, я намагаюсь скласти з Л-Н-Р і Д-Н-Р слово У-К-Р… У-К-Р… У-К-Р-Аааа… а які кошмари? Сниться мені, що виходжу я на світанку до Сонця, і голосно так, перекрикуючи дзвінку луну власного серця кричу: ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ!
Але ж я знаю, що немає Волі ані в мені, ані у тих, хто за мною. І не буде воскресіння, тільки попіл і с-с-смерть.

НаВійна

Мамо!
-Мамо!
– (беззвучно) Мамо!

(рух по колу) Гар-зар-раг-гар-зар-гарнізони-зони-зони, полігони-гони-гони – як же я ненавиджу коч-чок-чок-кочове життя військових.

(зупинка) Я люблю науки, фундаментальні. Фундамент-ментальний- ґрунт, в який можна пустити коріння, на якому можна збудувати хату, садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть.
І раптом – Вій! Вій! Вій-на-на-наші хати! На наші сади! На нашу сім’ю!

(рух по колу) І знову: гар-гар-нізони-зони-зони, полігони-гони-гони…
(зупинка) І тільки мама залишилась вдома. Сказала, що нікуди звідси не поїде, бо корінням приросла.
– (беззвучно) Мамо!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>