07 Тра, 2014

СТАРИЙ І СМЕРТЬ

старий ернест

.НОВЕЛА.

Кібець бринить високо у синьому небі. Так високо, що здається жайвором. Лиш час різниться в їхнім леті. У жайвора секунди в співі тремтять крізь мерехтливий жар повітря, а у кібця пливуть години.  Віддаль, як і часу відстань, віддаляє і змалює велич великих. Так і все, що на землі живе, маліє з височини лету птаха часу.

Що бачить той кібець з під склепіння небесної тверді? Наступну жертву? Просто поживу? Він ж бо не розуміє поняття жертовності. А може навпаки, йому відкрито набагато  більше, аніж людина уявляє собі. Повільно майорить птах у високості, де поруч вже нікого і ніщо не зирить на його з височини ще більшої.

Старий стояв посеред двору, правицею опершись на рушницю, як на костура. Притулена долоня до чола його, тремтіла мов пір’я на крилі птаха. Старий дивився в небо. Дивився довго, бо сльоза від вітру забриніла з краю ока і переповнивши цямрину нижнього повіка, раптово кинулася додолу, так як кібець кидається на здобич. Сльоза сповзла по неголеній щоці і повисла на підборідді, зблискуючи на сонці.

Старий не відриваючи долоні від чола, притулив її до очей, мов закрив забрало шолому, стиснув сильніше очиці, загудзованими з порепаною шкірою пальцями і, за якусь мить, опустив долоню, майнувши по всьому обличчю згори вниз, немов стираючи якусь тяжку думу.

Тяжкий віддих старого засвідчив, що він допоки ще дивився на кібця у небі, то увесь час стримував свій віддих. Стара звичка мисливця, дивитися на здобич затамувавши подих.

Старий кашлянув, бухикнувши собі під ніс, і зиркнувши з під лоба зі сторони у бік, підкинув до гори рушницю і звично запрігся у її ремінь плечем. Він стояв спиною до своєї хати, двері якої були відкриті настіж. Жодної живої душі ні в хаті, ні навколо. Пустка. Лиш вітер здійметься раптово і рипнуть розчахнуті двері.

Колись тут був невеличкий хутір. Хат із п’ять. Люди жили і сім’ї рясніли дітьми. Минулося. Діти підросли і «повтікали». Хтось подався до району, хтось до столиці, а хтось і подалі. Розпорошилось зілля по світі. Старі повимирали. Останнім був Старий.

Хати від пустки стали розсипатись. Коли немає живого людського духу, то хата теж вмирає. Вмирає двір, дерева висихають, заростають бур’яном й кропивою і всяким кущовинням. Де був паркан, тепер в траві лежать лише гнилі штахети і повалені ворота.

Коли минулої весни ховав свою стару, то вже ніхто не прийшов на поміч. Навіть з тих далеких родичів, що кілометрів дев’ять від хутора в сусідньому селі жили. Нікого з рідних там більше не зосталось, а чужим немає діла жодного до хутірських.

Час од часу заходять на хутір мисливці і щось йому від них перепадає. То каші принесуть пшеничної, то консерви, хліба також часом залишають. Горілки вже не п’є. Вже не тримають ноги по келишку. Оце востаннє як були, подарували набоїв пачку і варення банку, літра півтора. Варення він не їв.

Все це лиш відгомін життя, котре давно минуло, але все ще ніяк не вивітриться з його старого тіла.

Старий йшов битим шляхом попри неоране безкрайнє поле. Було вітряно і порох з під чобіт стелився долі рваною вервечкою на кілька метрів вправо від поступу Старого. Кирзаки згорнуті «гармошкою» до майже самого низу, скидалися на амортизатори від мотоцикла натягнені на ноги, і здавалося, що кожен крок старого по землі є м’яким. Часом ці «амортизатори» підгецують усім тілом старого, від чого кроки Старого скидаються на ходу астронавта поверхнею  Місяця.

Кібець висів у повітрі. Старий йшов по землі. Одвічна правда розділена на двох. І час немов би вдарився об землю, поля вимірюючи відстань у житті і час у просторі. Старий повільно брів через поле у напрямку до лісопосадки.

Ось кроки його нагнули дрібну траву, де серед куцих пагонів пирію розложили свої заокруглені, з кривими дірочками листочки бабки і ялинкове віттячко подорожника. Розчавлені кущики кульбаб з манюніми зав’язками в центрі, виривалися у зеленці ниючої трави як гострі зойки. Місцями траплялися широкі паляниці коров’яків, засохлі і не зовсім, як свідчення того, що тутешня трава ще має що подарувати  для молока і м’яса.

Кругом розкидано порожні пляшки з під горілки і пива та пластмасове сміття з різноманітних упаковок та різнокольорового шмаття, що вже не до пізнання подерте вітром, часом і гострою косою зимового льоду. Тепер все це напівпоглинула земля і хоч все це трави ще пережовували, як корова гичку, сміття впиралося і все ще правило свого цивілізаційного спротиву, дратувало око кібця.

Старий ішов. А кібець бачив все навкруг. Ген там, за балкою, праворуч виднілася розбита безгосподарності війною тваринницька ферма. Корівники як після бомбардування. Колись там був колгосп… Старий там значив щось, як для людей так і для корів…  Тепер навкруг неорані поля, запущені посадки. Розруха скрізь, як в серці так і в головах. В посадках напівпорубані дерева  від «заготовок на дрова», і цілі купи будівельного ломаччя;  битого, розкромсаного цегляного брухту й лому бетонних плит і плиток керамічних, що облицьовували чиюсь комфортність у недалекі, ще совєтськіє часи.

Старий ступив у лісову посадку. Хрустіли гілки під кожним кроком. Дряпались колючії гілки шипшини і віття глоду. Акації порозросталися, що стало важко  продиратись крізь їх пророслий довкола молодняк. Старий ватник військового зразка з маскуючим під гілляччя малюнком, вже був добряче покусаний колючками-гачками  і крізь дірочки біліла вистовбурчившись на зовні чи то вата, чи ватин. Засмальцьовані рибальські штани з такими ж візерунками, були місцями зацеровані і навіть латані чужорідними латками, але на загальному фоні все одно були непомітними навіть зблизька.

Старий пройшов до краю посадки, де через молоде листя і доволі густе віття було йому добре видно дорогу. Подірявлений вибоїнами асфальт, дивився й собі на небо немов визираючи у вишині свідка свого зраненого тіла.

Мовчало все. Лиш вітер тихенько завивав у віттях дерев. Старий дістав зім’яту пачку цигарок, добув незграбними пальцями надкурену останню сигарету і прикуривши від яскравої жовтої запальнички затягнувся глибоко, немов зібрався пірнути у землю, як у море, на глибину. Від диму макітрилося в голові йому і він присів під дерево, мацнувши тремтячою рукою порепаного стовбура акації. Рушниця сповзла ременем з плеча і впала поруч. Старий підгріб її до себе, і подмухавши чимдужче на курки, закашлявся. Кашляв довго. То майже заспокоюючись, то знову роздираючись, немов у крик. Не докурив, загасив цигарку до трави.

Часу вже не було. Все мовчало. Дорога. Небо. Вітер. Віття. Сміття під ногами під руками, під усім тілом його. Старий сопів. Здавалося, що ось-ось і він затихне назавжди. Та ось він ожив знову і підтягнувши до себе рушницю, зламав її навпіл, наслинив великого пальця і лагідно потер слиною два капсулі патронів у стволах. Зложивши рушницю, він відтягнув два курки. Озирнувся вліво-вправо, поглянув угору. За галуззям акації, там десь у височині тремтів ще той кібець. Старий це знав, хоч і не бачив самого птаха. Він відчував його присутність. Суть існування того птаха у цю мить, була потрібна Старому як ніколи.

Він знову тяжко дихав. Навіть відкинувся головою до стовбура акації, щоб зробити глибокий вдих і видих. Серце гупало, як кінь копитом до землі. Посидів так з хвилини три – чотири замруживши очі. І лиш уста його сіпнулися чи то посмішкою, чи то скривившись від невдоволення. Голосно зітхнувши, повільно повернув рушницю цівками до себе, широко розкрив рота і обережно обхопив устами горизонтально спарені стволи рушниці. Сопів тяжко, дихаючи через ніс і здійнявши брови очима шукав рукою спускового гачка. Але рукою його в цій позиції було не досягнути. Рушниця була стара і стволи мала занадто довгі.

Старий вийняв кінець ствола з рота, харкнув і сплюнув густою тягучою слиною. Поглянув перед себе, потім на свої чоботи. Набрав у груди повітря, накинув праву ногу на ліву і впершись каблуком правого чобота в носак лівого, став стягати правого чобота з ноги. Крехтячи і соваючись плечима по стовбурі дерева, насилу позбувся чобота на нозі. Подригав ногою у повітрі, щоб розмоталася портянку, але та тільки розбухла, ледь попустивши свої обійми довкола стопи. Повернув рушницю прикладом до обличчя, підчепив стволами портянку і скинув її на землю. Боса стопа відчула приємну прохолоду і навіть засвербіло між пальцями.

Знову повернув рушницю цівкою стволів на себе, обіпер прикладом об землю і взявся пропихати великого пальця ноги крізь захисну петлю спускового гачка. Та палець ноги був за товстий, щоб пролізти туди. Старий обм’як і голосно зітхнув. Знову дихав часто і голосно і на бровах його повисли краплі поту. Коли обтер рукавом обличчя, його погляд зачепився за лісового равлика. На вкритій мохом з плісенню гілячці вмостився величенький равлик з білою, місцями замурзаною брудом мушлею-домиком. Роззираючись своїми антенами в різні боки, слимак не бачив Старого. Бо равлики лиш бачать тільки свій, слимаковий світ.

Так думалось Старому у цю мить: Що равликам до людських справ? Як не роздушать тебе ногою, то й за це спасибі, а розчавлять, значить так написано на мушлі скрученій твоїй немов валторна. І чується йому здалека завивання тої валторни, немов одвічний жаль за втраченим життям. Так завивала колись його стара, коли вмирала.

Старий завмер, ще з мить дивився напівпримружено на слимака, а далі закрив втомлено очі.  Ніхто не знає, хто й коли за ним спостерігає і тільки смерть засвідчує про те, що довго хтось тримав тебе увагою своєю. Так і кібець із височини, з гущавини посадки слимак і всякий жук, що повзають навколо, живуть в житті один одного, коли лиш бачать, чи відчувають одні одних.

Так думалось Старому, а може лиш здавалося, що думалося. Він це знає віддавна, бо все чого не бачить і не чує, для нього давним-давно вже не існує. Він мислить про це що разу, коли зауважує щось-когось, чию він чує присутність. От, як в сюю саме мить, коли почулось з витоку дороги далекий шум машини. Старий не ворушився, тільки привідкрив одне око і зиркнув гостро у напрямку гулу. Валторна завила дужче. Шум від коліс і гул мотору наближалися і здавалося, що вони вже от-от і вигулькне автівка, чи що там так настирливо бринить у тиші асфальтного спокою. Та часу вже не було. І простір вирвано із обрієм навкруг. Бо вже ніщо більш не було таким, як було ще  до з’яви тут Старого.

Як павук тримає павутину, так він тримає поглядом цю мить. І виє вже валторна, завиває мотору в унісон. І скаче шум луною відбиваючись від стовбурів дерев, немов сліпий кажан вимацує своїм локатором в посадці всіх, хто може бути тут.

Старий Жигуль – «Копійка» сповільнив рух, і на узбіччі зупинився. Відкрилися дверцята. І враз запахло в повітрі гаражем і чоловічим потом. Двоє дебелих чоловіків у камуфляжі й повній військовій амуніції висіли з «копійки», відкрили багажник і витягли на світ зв’язану і скручену по всьому тілі монтажним срібним скочем людину. Обличчя не було видно, оскільки голова була покрита чимось темним, шматою, чи пласпакетом.

Ті два увесь час шарпали і штурхали зв’язаного, коли тягли його у чагарі. Затягнувши глибше, один з тих озброєних, дістав ножа і розпоров на жертві пасма скочу, що тримали ноги вкупі. Зв’язаний ворушився і постійно щось мугикав, очевидно, що мав заклеєного рота.

Озброєні у камуфляжах взялися стягувати штани із в’язня і коли їм це вдалося, жіночі обриси голого тіла засвідчили, стать жертви. Ті два поклали жертву на коліна і взялися мерщій скидати з себе одіж. Щось реготали і штурхали нещасну. Один з них встиг вже скинути штани і лапав жертву за сідниці.

Несподівано Старий підсвиснув. Так, як би закликав тих обох. Ті хутко враз присіли схопилися по зброю і завмерли. Довго не ворушилися. Та в цю мить над ними із-за гілля, з під густого віття свиснув птах. Подібним засвистом, як щойно це зробив Старий. Птах свиснув ще раз, ще і фуркнувши немов заплескавши в долоні, злетів і щез. За мить здалека він свистом ще раз, прощався з тими, хто завмер. Тиша. Хутко звечоріло, птах натягнув на сіре небо темну ковдру.

Почали обм’якати напружені тіла тих двох бородачів. Вони про щось забубоніли, загарчали, наче сперечались, але притихли враз.

Від дороги почувся шум. Крізь сутінки яскраве світло фар сипнуло по кущах. Зблиснули білками чорні очі. Дорогою неслася з гуркотом велика машина. Піймавши в світло «Жигуля», бібікнула і пролетіла повз. Двоє повільно випросталися, і позбиравши манатки, озираючись у різні боки, взяли під руки свою жертву і хутко рушили до «жигуля». Заштовхали жертву знову у багажник і тихо закрили на ключ. Вже на підході до передніх дверцят один із них різко повернувся і…

Бахнув постріл з-за дерев. І бризнув по машині густий, кривавий фарш. Не встиг і другий обернутись, як розчепірило й йому з пів голови. Попадали і покотилися під насип у канаву тіла, розливаючи  мізки із кров’ю по траві.

Старий повільно вийшов із посадки, рукою струсонув з чола чи мошкару чи павутиння і підійшов до тих, що були щойно «ТІ». Постояв. Озирнувся навкруги. І тихо рушив до машини. Багажник був закритий і ключі лежали на землі біля відкритих дверей водія. Старий відкрив багажника і довго розмотував капюшона на голові жертви. Жінка мовчала. Певно втратила свідомість, або ж вдавала з себе мертву.

Коли зірвав з її обличчя цупкий чорний поліетилен, то побачив зовсім юну дівчину, років з чотирнадцять. Вона міцно мружила очі від страху і стала голосно вити в ніс коли Старий торкнувся рукою її обличчя. Рот її був заклеєний сріблястою монтажною лентою-скочом і важко піддавався спробам відліпить його від уст. Старий робив це вперше у житті і було це незграбно, а від того й боляче тій дівчині.

Нарешті уста її звільнилися, і відкрила дівча очі. Від вдиху закашлялась і не могла промовити і слова, лише завила скрививши уста. Завила і валторна у вухах Старого. Дівчина затихла і лише дивилась на Старого, що пробував промовити до неї, а виходило лише мугикання й шипіння з уст його. Старий німим був, наче втратив щойно мову. Щось ворушив устами, а слів не міг зложить. Лиш зойкав й кашляв, коли невміло допомагав одягтися вже зовсім звільненій від пут дівчині.

«Жигуль» рушив у темряву. Єдина лампа заднього правого габариту тьмяніла в темряві, аж поки не щезла зовсім. Старий стояв самотньо на дорозі.

Валторна  стиха тужно загула і переливаючи жалями співала давньої мелодії його молодості. Десь в густій далечині темряви з’явилася якась світла пляма. Наближалася безшумно в такт мелодії. Обриси її повільно вирізнилися у постать. Жіночу постать. Ось, вже близько. Підійшла. Вона. Була. Жінкою Старого, але ще зовсім юною, як в ті часи, коли цвіли їх перші вишні. Обличчя молоде всміхалося. Нічого не казала. Старий все розумів і так. Вона простягла до нього руку. Він взяв її долоню у свою і дорога зникла під ногами. І враз на небі всіялися зорі. І враз став ясний день і серед саду вони обоє молоді в цвітінні вишень… І співала весільну валторна і їй підігравали оркестри…

Враз щезло все.

Слимак повільно повз по голому стволі рушниці. Старий сидів під акацією схиливши голову набік. Хряснули дверцята «Жигуля» раз, другий. Завівся мотор. Натужно загудів джмелем. Шум коліс по гравію та гупання по вибоїнах асфальту розчинили дійсне у вічності.

Світало.

Свистів у небі птах.

09.05.14. Київ.

ствол

07.05.14. Київ.

        .

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>