18 Бер, 2018

ПРИСУТНІСТЬ

10410236_1378221249171612_4614249588315590834_n

(Лесеві Танюку)

Як би тобі не хотілося б найточніше описати ту чи іншу людину, чи ту чи іншу подію, все одно ти писатимеш про свої враження і тільки. Тому коли я сприймаю навколишній світ і людей в ньому, то вони віддзеркалюють в першу чергу мене самого. Мабуть таким і створив Бог Світ, щоб кожен з нас міг пізнавати в першу чергу себе, бо життя триває тільки у власному індивідуальному досвіді. Що тобі чоловіче світ у якому тебе не існує?

Але ж може це і не є істинним визначенням життя. Може опісля твого життя хтось згадає тебе «не злим тихим словом»і спогад той несподівано відкриє йому чи їй щось дуже важливе, про що бвони ніколи і не домислилися… Життя наше триває і опісля нашого фізичного перебування у ньому. Ми присутні тут допоки нас пам’ятають. А може й не тільки…

В житті ми часто проминаємо непомітно для себе (для власного свідомого) повз тих, хто нам дається у вчителі. Я проминаю, ми проминаємо, кожен проминає… Рух є життям і крізь життя. У цім процесі кожен з нас робить свої кроки. Хтось наслідує чужі сліди, а хтось йде непроторенними стежками, творячи ці самі стежини самотужки. Когось ми називаємо вчителями, бо вони  нас ведуть за руку своїми стежками, а для когось ми самі стаємо вчителями, навіть не знаючи хто такі оті наші учні. Вчитель… Той, хто навчає, чи той у кого я вчуся? Той хто навчає, чи той хто пізнає і сам вчиться? Ось питання…

Лесь Степанович Танюк. Людина – легенда. Про нього буде ще багато написано і думано і сказано. Для мене зустріч з цією людиною, з цим Чоловіком сталася і випадково і, тепер вже з відстані часу, я розумію, що зустріч ця була закономірною. У своєму проминанні ми вперше зустрілися у Національному центрі  театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, куди я був запрошений на роботу НеллеюМиколаївною Корнієнко, а може й самим  Лесем Степановичем (цього я напевно незнаю…).

Запам’яталося перше враження від тієї першої зустрічі; відкритий, щирий погляд, м’яка, тепла і водночас міцна долоня, аура, котра одночасно тебе і сканує і приймає. Самодостатність і повага до кожного і до ситуації у якій відбувається спілкування. Пам’ятаю, я відчував неабияку гордість з того, що ось так просто зустрівся зЛесем Танюком і навіть мав можливість поспілкуватися. Вже й не пригадаю про що саме ми тодіговорили, скоріш за все про якісь поточні справи нашого Центру Курбаса, про питання насущні, однак я відчув тоді у тій нашій розмові і потім завжди помічав отой, його, Танюковий камертон особистості, потрапляючи у зону вібрації якого, тебе наче проштрикували тонкі електричні струмені, від чого я почував себе начепосвячуваним у таємниціприроди людської натури.

Це було насправді особливе, дивне і водночас приємновражаюче відчуттясповідальності. Ні, не перед ним, а перед самим собою. Я раптом побачив наскільки щирим я ось тут і зараз можу бути. А також, відкривав у собі те, що мене змушує закриватися і маскуватися. Ось такий незвичний театральний ефектнавиверт.

Сила особистості людини полягає, очевидно в тому, що стається з тобою при спілкуванні з цією особистістю. І тут мені приходить думка, що кожен з насв значній мірі стає тим і таким від того, з ким і як ми спілкуємося. Як кажуть « З ким поведешся…»То що вже говорити про контакт і спілкування з нашими вчителями?

Ми вбираємо у себе частку змісту наших вчителів і вже ніколи її не позбавляємося. Якщо живемо праведно, то ця частка у нас росте і у взаємодії з нашою сутністю виховує нас яко персонуособистості і тоді ми все життя чуємо в серці своєму вдячність вчителю, вчителям.

Коли ж ми падаємо, то ця частка вчителя все одно світить, палить і пече, до останнього подиху працює з нами і нам насправді відкрита через її суть перспектива до нового життя, до спасіння, до відродження. Так я чую природу вчителя і таким мірилом розпізнаю вчителів своїх. Думаю, що я не є оригінальним у цьому і свідчень тому незлічена кількість, зміст якої – любов.

Тепер я розумію, що Лесь Степанович випромінював (і далі випромінює) зміст своїх вчителів. А вчителі ці були гідними учнями своїх вчителів. Досить лише торкнутися безпосередньо театральної «родословної» Маркіян Крушельницький – Лесь Курбас, щоб побачити, що ця низка насправді є міцним вузликом у голограмі всебічних поєднань цих особистостей з такими самими іншими, котрітеж були у  свій час вчителями і учнями інших вчителів. І всі ці взаємини не тільки відбувалися колись у минулому, вони і далі тривають уже на квантовому рівні серед нині  сущих на Землі.

Недаремно Леонід Танюк став Лесем Танюком. Курбас продовжував жити через учня учнів у Танюку. Це жива жила котрою пульсує жива кров, суть змісту самого життя. Так через ближніх ми торкаємося дальніх, щоб стати ближніми для них і для себе та інших довкола нас сущих і ще ненароджених. Підтвердження цьому є досвід кожного з нас, хто зустрів Леся Танюка у своєму житті. Навіть і ті, хто не прийняв цю людину, не зрозумів, відкинув, відверг… Ніщо насправді ніколи не зникає все продовжує тривати, все живе і житиме.

Тому підтвердженням є іНаціональний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса і пам’ятник славному реформаторові українського театру у Києві на Прорізній вулиці. Про це свідчать твори, книги, щоденники, поезія Танюка, а головне це його учні; актори та режисери, а також і педагоги.

Так сталося, що ми знову зустрілися вже як партнери-викладачі у Національному університеті мистецтва театру і кіна.Я й досі називаю цей ВУЗ інститутом, бо таким він для мене залишиться, а університетом театру, можливо, цей заклад колись та стане). Наші з Лесем Степановичем стежини перетнулися на терені театральної школи,а точніше, режисерської майстерні, якою він тоді керував у тому ж театральному інституті імені І.К. Карпенка – Карого.

Сталося так, що студенти-режисери його майстерні після року навчання висловили свої претензії що до рівня викладання одного з викладачів майстерності актора і попросили Леся Степановича посприяти тому, щоб на його місцевзяти іншого педагога. Треба розуміти ситуацію в якій опинився Танюк. Можна було авторитетно закрити цю тему і подавити бунт. Але Танюк чомусь так не зробив. Думаю, що він мав на те свої причини, а з другого боку(це коли вже я почав працювати під його керівництвом), він мав якусь свою вперту впевненість у тому, що учні не повинні бути сліпими послушниками, а навпаки, активними відповідальними співтворцями свого навчання.

Тож прохання студентів було вирішено позитивно і на «вакантне  місце» було запрошено мене. Я погодився одразу. Навіть не роздумуючи і не сумніваючись, я одразу при першій можливості зустрівся з Лесем Степановичем і він, ясна річ, підтримавши вибір курсу,  прийняв мою згоду з щирою вдячністю (так було завжди і в інших ситуаціях та обставинах у наших стосунках).

Отже ми погодили нашу стратегію. Він мені дав повну свободу до роботи з курсом, наголошуючи лише на тому, що вони (режисери) повинні вчитися самі. Мені це імпонувало навіть з тої причини, що сам я не дуже-той був досвідченим у викладанні такої дисципліни як майстерність актора. Тому для мене самого отой перший, підхоплений курс режисерів був своєрідним університетом педагогіки і режисури.

Зрозуміло, що не просто це було, «педагогнічати».  Помилявся, робив невірні кроки… Я багато чого не знав, не розумів і не бачив. Мій досвід актора тут був очевидно не рятівним і я чув, що я маю щось у собі відкрити. Що саме? Якось при зустрічі я признався Танюку, що відчуваю свою повну некомпетентність, як педагога, на що він просто відповів, що це є нормальним станом, оскільки ніхто на світі не знає, що то значить бути педагогом. І, якось він, тільки йому притаманним чином, натякнув мені, що суть педагогіки насамперед полягає у баченні перспективи своїх учнів. Таке бачення треба в собі виховувати постійно.

Інакше кажучи, хочеш пізнати щось, бери і вчи цьому інших. Навчаючи пізнаєш і сам. Стара формула, яку я знав, не давала повної гарантії, треба було самому віднайти у собі той особливий канал чуття і передачі змісту взаємодії педагог- учень, а тут особлива ситуація, бо мова йде про режисера, то значно важливішим є отой процес взаємодії режисер-актор укупі з педагог-учень.

Впевнений, що цю особливість в професії добре розумів Лесь Степанович і це був його найголовніший ключ, котрий я отримав з його рук. Ось з цього власне й почалася моя педагогіка, а відтак і режисура.Відповідальність за свою роботу і прийняття помилок своїх учнів на себе. Терпіння, як основа характеру режисера.

Описати всі етапи роботи і спілкування з моїм майстром не вистачить ні часу ні ресурсу перезарядок батареї мого ноутбука. Зазначу, що через чотири роки Лесь Степанович уже сам запропонував мені партнерську руку і ми випустили ще один курс режисерів. І тоді вже я мав заняття з учнями як педагог з режисури. Маючи можливість не просто ставити за студента його роботу на показ іспиту, а пізнавати основу режисури – роботу з актором на практиці.

Другий випуск був особливим для мене, бо я відчував повну відповідальність за них не лише тільки як педагог з майстерності актора, а як майстер з режисури. Лесь Степанович зайняв позицію худкера і з цікавістю спостерігав як розвиваються студенти і як я змінююся в роботі з ними. Навіть у програмці екзамену він настояв щоб було зазначено; Курс Леся Танюка і Олега Драча.

Так я здобув те чого ніколи не сподівався отримати. Майстра, досвід, професію і що найголовніше – впевненість у своєму шляху. І тепер з відстані часу, що невпинно збільшується, в моїй свідомості все чіткіше вирізняється постать Леся Танюка, як доброго тихого янгола, котрого я зустрів і чию опіку я отримав у дар. Думаю, що у цім дарі я таки не є самотнім.

Олег Драч.

 

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>