24 Сер, 2013

МАМАЄВІ ДВЕРІ

пес

.новела.

присвячую пам’яті донечки Радослави

Стара мамаєва хижа стояла на лисому пагорбі і була розіпнутою на семи вітрах. Навіть у найтихішу погоду, вхідні двері спроквола порипували, неначе хто невидимий бавиться ними. Було щось особливого у цих дверях. Траплялося, що вони раптом самовільно відкривалися і так само зачинялися. Як їх не припирай знадвору чи не замикай із середини, а надходить несподівана мить і двері самі раптово з грюкотом розчахуються вдаряючись до стіни. Мамай вважав ці двері живими. Щоразу вирушаючи з господарем на полювання, він кидав «на прощання»  оком на двері, подумки запитуючись у них, чи полювання буде вдалим.  Двері не мали звички брехати. Вони були завжди щирими і відвертими.

Двері завжди вказували на дощ, розкриваючи хату настіж. Тоді різноманітна живність бігла, летіла, плигала і заповзала до Мамая в гості. Коли періщило сонце, двері самовільно затулялися, і в тіні у сінях, крізь шпарини, між зсохлими дошками від дверей на биту долівку падали косі й гострі мечі сонячного проміння. Траплялося, що у ранковий час, крізь округлі дірки  з відпалих сучків у дверних дошках, промені сонця вистрілювали на стіну перевернутим відображенням усього, що було на дворі. Мамай дивився на ці проекції з особливою цікавістю. Зображення на стіні тривали не довго. Сонце котилося за густі смереки, ховалося в їх кудлатих вітях і «життя на стіні» розмивалося і немов би стікало на землю долівки, де й щезало зовсім.

Часто зимою двері важко було відкрити. Взимку двері ставали впертими. Вкриті памороззю, вони робилися тугими й важкими. Були такі зими, що двері вкривалися суцільним льодяним панциром. Тоді треба було добряче їх відлупцювати обухом, щоб звільнившись від льоду, вони знову могли прочинятися. Коли господар лупцював двері обухом, то вони співали і вигинаючись витанцьовували. В таку мить Мамаєві здавалося, що усе навкруг теж починає співати і підтанцьовувати, от як його хвіст. Траплялося, що Мамай забувався і раптово починав підвивати, підспівуючи дверям. Господареві часом це навіть подобалося, тоді він і собі підгавкував, дражнячи не так Мамая, як самі двері. Закінчувалося це вокалізування скрипом дверей і виском  Мамая, виштовханого господарем ногою під хвіст…

Мамай ніколи не ображався на господаря. Він просто не вмів ображатися. Бо народився любити.

Дивлячись на двері, Мамай і собі вчився терпінню. Коли помер господар, Мамай стеріг його коло дверей аж до самої своєї смерті. І тоді двері відкрилися навстіж. Навічно навстіж.

О.Д.

МАМАЄВІ ДВЕРІ: Один коментар

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>