Роботи учнів

 

 

Марьяна Стороженко

Мар'яна Стороженко

Горностай

Поезда… поезда… да не то что бы поезда… электрички… А я всё сижу и жду… Чего жду не понятно… А кого это ясно… Его… Он сказал, что приедет за мной и увезет меня в Гавану, вот я жду… Дождь, а я жду… А он сказал, что в Гаване тепло и грог. На работу перестала ходить…  всё жду… А может не ждала бы его, если  б не его подарок. Вот одним дарят брильянты, машины, дома. А у меня всем подаркам подарок! Леонардо… Лео… Горностай…

Курей подушил, соседей покусал, линяет, с блохами, а у меня вообще аллергия – чешется всё. Не,  ну если собачка – хоть какая-то польза, ну на худой конец кошечка, хоть какое-то эртетическое удовольствие. А у меня горностай… Сказал: «Береги его, Чича, у меня только ты да он…»

Сколько времени прошло… мне поступать надо, работать надо, а у меня горностай! А я всё сижу… жду… А ещё шапку у меня забыл, когда в Жены, как говориться брал, так быстро брал, так быстро брал, что шапку- то и забыл. А на вокзале кричал, когда уезжал : «Носи ее, Чича, что б ушки не мёрзли!. »

Лето всё таки… ушки не мёрзнут, потом обливаюсь, Люди смеются! Всё делаю, что он сказал, и тварюку эту берегу – толку ж никакого – одни убытки!

Да хоть бы сдох этот горностай! А тут он  взял и сдох, сука! Сегодня сдох… И что мне теперь делать…?

Он не едет совсем…

Нет ничего хуже одиночества…

А интересно, как воскресают горностаи в Гаване……

 

Тело Бога

Нет! Это не моё тело… Говорят, что мужское и женское начало одно целое… единое целое…Почему тогда мир делиться на мужчин и женщин? Почему мужчина должен защищать, а женщина рожать? Инь и Янь… Две половины. А я от природы целая…

Моя мама хотела мальчика. Должен был быть Ренат, а получилась Рената. А почему из-за одной буквы должен меняться смысл… Мне нравились  длинные волосы, а я ходила с короткой стрижкой;

мне нравились платья, а у меня были мужские костюмы, я мечтала о бальных танцах, а ходила на парашютный спорт. Я хотела путь принцессы, а у меня путь война… Ну что со мной не так? Нам же одни и те же книги в детстве читали – Золушка, Белоснежка, Дюймовочка.  Но вы же нормальные…?

Нет! Это не моё тело! Это не моё тело! Я хочу света, а меня зовет тьма! Да я на женщин смотрю, как больная собака… Не возжелай жену ближнего своего…. а я возжелала…возжелала… жену… Первым моим мужчиной была женщина.

Нет! Это не моё тело! Может это ошибка на небесах? Ведь все имеют право на ошибку? Это точно не моё тело… Я возжелала жену ближнего своего… Да так возжелала… Но ведь это от лукавого… Я желала её утром, я желала её днем, Я желала её на Пасху и во все посты. И  это желание стало любовью… взаимной любовья…

Я есть любовь, и я есть смерть! Но ближний- ее муж стал нам мешать, догадываться, следить, кричать, скандалить, бить жену вожделенную… А если он нам мешает, он не ближний – он дальний… А если дальний, нужно что б он стал ещё дальше…

Сознание жизни – выше жизни. Знание законов счастья – выше счастья!

А если это не моё тело… мне нужно тело другое… например дальнего моего. Вот…  Теперь тело есть…Душа отходит на 9 день… Теперь придётся ждать… Хоть бы запах появился в тот день, когда моя душа перейдет в его бренное тело… Осталось только немного подождать… Теперь она сможет меня любить по настоящему… Господи, как же видно везде заботу твою, о твоей собственной славе… Она теперь не будет бояться меня любить… Господи, нужно уметь признавать свои ошибки!!!….

 Мотор… Камера… Плейбек… начали….

Стоп! Ну, Кружнов, идрить – колотить! Где музыка французская? Олег Тарасович, ну мы же договаривались, свет… укрупняем! Девочки, а вы? Чего сидим, как на привале? Я одна сегодня работаю, или как? Мы же о Марлен Дитрих снимаем, а не крестьянке Вале! Так собрались…

Мотор… Камера… Плейбек…  начали….

Господи… Господи… Помилуй… За что мне такая жизнь?! Брильянтов нет, Только кольцо из пробки с под шампанского, что Эря подарил… и платьев нет красивых, только это в дурацкий горошек, и мехов у меня нет, только вот иногда беру и примеряю обивку с дивана…представляю ,что писец… А детей тоже…

есть… мальчик… собака… Жанна… и то от соседей прибился… Личного своего ничего нет…

Мотор… Камера… Плейбек… начали…

А   Эря ходит  ко мне, во  вторник, когда Нора в садике ребёнка забирает, и в субботу, когда у нас короткий день. Ходит… Ходит… Так иногда ходит, что иногда остаётся навсегда…до 6 утра… А иногда говорит: “Марлуша, сало будешь?” А я же вегетарианка… я сало не ем… А ему-то отказать не могу… сижу давлюсь…. пятнами покрываюсь… а ем….Что не сделаешь ради Любви!…..А потом он мне Говорит….:»Что-то, вы, Марлуша, много жрете…! На вас не напасёшься….»

А вот пришёл опять… навсегда… как обычно навсегда…. И надо было бы на тормоз, а я на газ….ну то есть- я газ включила….сидим о ренессансе говорим….

Мотор… Камера… Плейбек…  начали… СТОП!

Господи… Господи… Верую… верую, что у тебя там только вегетарианская пища…, а то сало больше не лезет!!!

 

ЗО

                   Я только раз видала рукопашный –раз наяву и сотни раз во сне…

                  Кто говорит, что на войне не страшно – тот ничего не знает о войне…

Каждый гражданин должен защищать свою Родину!!!!!

В детстве я много слышала о войне, читала «Дети подземелья», в школе уроки мужества, встречи с ветеранами…И вот я думала будет война – я в первых рядах буду – добровольцем, на передовой, раненым буду помогать, на себе в госпиталь нести… Вот была у нас однажды встреча с ветераном… Мама мне дала 3 тюльпана, а я несла…несла и упала… осталось 2 тюльпана. Ну как же можно ветерану 2 тюльпана дарить, он же ветеран, войну видел, а я… а я и подарила 2… Странно страшно он на меня тогда смотрел, а я подумала: «Ничего дедушка, вот будет война, я ещё тебе докажу, я всех одна спасу!»

А вот однажды меня собака покусала, больно было… мама плачет, целует, а я ей говорю: «Не плачь, мама, а Зое Космодемьянской звёзды на животе вырезали! » Меня кстати тоже Зоя зовут… ЗО! А на уроке в 5 классе, я делала доклад о пионер-героях, и о Космодемьянской тоже, так вот рассказывала я… когда Зою в плен брали… её целый полк бил, а она наших не сдала! А учительница сказала, что не били, а насиловали… я тогда в обморок и упала… поняла что насиловать – это очень сильно били палками… вот в обморок и упала!

               У меня сегодня много дела, нужно память до конца убить!

               Нужно, что б душа окаменела, нужно снова научиться жить!

Жить….Жить…Жить…У Космодемьянской был любимый Пашка Балабуха… Герой…так у меня тоже есть Павел…Целый день телевизор смотрит, переживает, об стенку кулаками стучит, а потом выпьет виски и говорит : «Не, ну я пошёл бы, Зо, честно, бля, да на кого я тебя брошу!». Сука, война идет, бросай меня, бросай, да только мужиком будь…Я вот когда ложусь с ним в постель я теперь понимаю, что такое полк насиловал….Я каждый день это чувствую. Я его ненавижу! Телевизор работает….Война…Война…Да кому нужна это война! Я ему говорю : «Хватит! давай комедию какую-то посмотрим!» А он : «Не ну, я ж должен знать, что в стране твориться, у меня ж ставки на рынке падают!» А что я, что я? Я женщина! Как говориться у войны не женское лицо…Я не могу на войну… у меня маникюр, педикюр, Собачку я не могу свою оставить ,она без меня тоскует очень… Я ещё и не жила совсем!И вообще мне нравиться Швейцария! там никогда нет войны! Всё, Паша, решено… Бери бабки, завтра улетаем, нет…нет… мы Родину не предаем… мы ее меняем!!!

Не лежит на душе чёрный груз,

Поют реквием ветры герою,

Хотя рана позорна, жив трус,

А герой стал землёй и травою…

НаВійна

А та та та тата…….а та та та татата……..а та та та та та…….Я русская яблоня…..и такая я русская и такая я красивая и яблоки у меня такие русские! Мои яблоки…..мои яблоки….А татататата…..А яблоки у меня такие красные, синие, белые…..И так хорошо мне живётся….

Но тут ко мне приходят бандерожеры – посланники калины и говорят : «Ми не хочемо їсти ваших яблук, не посилайте будь ласка вашіяблука, в нас своЇ Є!…Будь ласка не треба! Досить! наїлися вже…» Ататататата…….А татататата….Мои яблоки и не хотите….Ой разрослась калинушка….разрослась…Позвать! Первого вице садовника ко мне! Позвать!Второго вице садовника ко мне!Аааааааа………….тототототото…..АТО!Атототото……атотототото…..Да мои яблоки ел Ньютон, Ева ела мои Яблоки, весь мир носит на телефонах мои яблоки, а вы не хотите….наелись?! КАМАЗы с яблоками!!!

А тут они снова приходяти говорят : « Нам прийшла Від Бога Звістка – Що ви в нього, як в горлі кістка!!!» Ата та та та та та…..Огласить неплановое Орошение территорий!!!Страшно? Страшно? Не страшно? Ну тогда я позову Белорусскую берёзку и Казахский куст и мы засыпим вас ветками , забросаем листьями….АТАТАТАТАТАТАТА!АТАТАТАТАТАТАТАТАТА!АТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТАТА!!!!!ТА!

Вам нужны наши яблоки!you need your appels!Вам потрібні наші яблука!!!

Мои яблоки….. яблоки…яб…кх…оки….кх…яб…..блк….ябл…..ки….кхх…

(умерла)…..

Черкашина Оксана

Черкашина Оксана

Жужа

Здраствуйте! Мене звати Жужа і я вмію нести яйця! Мій батько мене страшенно за це ненавидить, але це не має абсолютно ніякого значення, мій батько – вбивця, він страчує курей і він мусить бути покараний.

Епізод перший. Микола.

В дитинстві у мене був друг Микола. Півник Микола. (Ку-ка-рі-ку-у) Ми з ним все робили разом: прокидались разом, співали разом (ку-ка-рі-ку-у), їли разом, полохали курей разом. Поки одного дня тато не вирішив приготувати той клятий суп. Я казала татові: «Я не буду його їсти! Тато,  я не буду їсти цей суп! Тато!» Він вилив мені весь баняк на голову, я смерділа шість днів. Так я дізналася, що значить втрата. (Ку-ка-рі-ку-у-у).

Епізод другий. Сокира.

В татовому курятнику є одне таке місце, куди він ніколи не дозволяв мені заходити. Але вчора ввечері я таки вирішила це зробити. Я взяла відро води, щоб напоїти курей, підійшла до курятника і зазирнула крізь прочинені двері, і побачила….як батько рубає, рубає, рубає, рубає курочок. Ні,ні,ні! Так я дізналася, що значить сила!

Епізод третій. Вирішальний.

Кожного ранку тато ходить на базар продавати курей. Я не знаю, що зі мною сталося, але сьогодні зранку я підбігла до тата, вихопила у нього торбу з рук, підняла мертву курку догори і наказала їй: «Курко, лети!» Потім підкинула її: « Курко лети! Курко лети!» Потім ще раз. І ще раз. Але вона не рухалась. Так я дізналася, що значить смерть.

Епілог.

Сьогодні ввечері я зайшла до курятника і…випустила всіх курей. І я викидала їх руками, і я штовхала їх ногами. «Летіть, курки! Давайте! Танцюйте, курки!»

І ми танцювали, танцювали! Це був справжній курячий рай.

Я не знаю, що було потім. Тільки чула, як тато чомусь голосно кричав, а потім якийсь постріл, а потім стало так добре, так добре, як ніколи в житті.   А зранку, я нарешті прокинулася куркою!

Набуття

набуття

набуття імені

набуття імені, пам’яті,

і землі своєї ти сьогодні здобудеш, хлопче!

 

Зустрічай наречених від мене Тобі!

 

веретена, веретена,

я вколола всі

зап’ястя,

і я чую як кров землі промовляє до мене!

 

Чуєш? Чуєш? Хочеш почути, як вона кричить? Ну, давай! Слухай!

андрійіванігорльошасергійдімавітяженяпавломикитатолік

васильмішамаксимденісантонвіталікмиколароманвіктор…

 

ой, а Катерина знову розсипала червоні намистини по полю

нічого страшного, мої князі, я вас позбираю, в чисту воду покидаю,

нашию весільних сорочок і приготую вам холодну страву. (2)

 

Холодно? Хочеш відчути, як холодно? Ну, давай! Куштуй!

андрійіванігорльошасергійдімавітяженяпавломикитатолік

васильмішамаксимденісантонвіталікмиколароманвіктор…

АААААААААААААААААААААААААААААААААА.

українська народна пісня

Пиємо, пиємо по два-три, по три дня,

Пиємо, пиємо по два-три, по три дня,

Што то за пальонка, же я от йой п’яна?

Што то за пальонка, же я от йой п’яна?

 

Штири фраєрочки за што си ви пили?

Штири фраєрочки за што си ви пили?

За тебе Янічку, же ми тя любили.

За тебе Янічку, же ми тя любили.

іди до мене Янічку, я дам тобі Ім’я,

дам тобі Ім’я,

Ім’я.

 Пінаєва Оля

DSC_0127

НаВійна

Що зі мною? Що зі мною, я не відчуваю свого тіла?.. Таке враження, неначе я просто плаваю у цьому просторі. І, крім мене, у цій кімнаті є лише цей сморід.

Який дивний запах! Я ніколи не чула його раніше, що він означає? Чому він тут з’явився? Його так багато, що він наповнює всю кімнату. Цей сморід… Він такий  тяжкий, що мені просто важко дихати.

Бруд-бруд-бруд-бруд! Як я встигла так забруднитися? Я не можу від нього позбутися. Він десь глибоко, він десь у середині мене.

…Раніше люди лягали на землю і слухали. Слухали, чи не їде хтось. Я чую! Я чую, як їдуть коні. Величезні.. чорні.. коні.. з червоними очима, я чую їх гуркіт! Вони наближаються, вони зносять все на своєму шляху. Вони стають все ближче, ближче, ближче…

Мамо! Мамо! Мамо, чому я не знаю жодної казочки? Мамо! Чому ти не розповідала мені в дитинстві казок?

Бруд-бруд-бруд-бруд-бруд! Як я встигла так забруднитися?

“Я бруднулю мию-мию, мию рота, мию шию. Ти, бруднуле не забудь! Чистим-чистим-чистим будь!”

Добрий день! Будь ласка, не стріляйте в мене!.. Я чула, як їдуть ваші коні!.. Я не хочу вмирати, я хочу жити.

Так, я буду лежати тут під ліжком і чекати. Чекати, доки до мого вікна залетить ця клята граната, розірветься на мільйони шматочків і, нарешті, вирве з мене цей бруд! І, можливо, тоді я спалахну мільйонами полум’яних червоних квітів…

Оце і є моя казочка, мамо.

МОРЕ

  Я дуже люблю місця, де немає людей. Там, де люди, завжди відчувається певний неспокій, а я люблю тишу… Тому і працюю тут вже 20 років, досліджую море. Всі данні я надсилаю до головного центру на опрацювання, тому контакт з іншими працівниками у мене досить обмежений.

Холодне темне море… Воно прекрасне! У ньому здіймаються хвилі і вщухають, воно народжує величезні бурі і злегкістю ковтає їх, стає спокійне, тихе, ніби і не було нічого. А люди мають іншу природу, вони завжди хочуть залишити собі щось на згадку.  Навіть я.

Коли мені було 7 років, ми з моєю сестрою близнючкою бавилися на дитячому майданчику. Я ніколи не хотіла сестру! Вона завжди була краща за мене: привітніша, ласкавіша, веселіша. Всі її любили І вона любила всіх, навіть мене, не зважаючи ні на що, просто тому, що я була поруч. Мене це страшенно дратувало.

“Чому ти не посміхаєшся? Хіба можна бути такою насупленою? Не можна ображати інших!”

І того дня на гойдалці під пекучим літнім сонцем я відчувала відразу до неї і до усього світу, в якому мені, здавалося, не було місця. “Розкрути мене, будь ласка!”, – каже вона своїм ніжним янгольским голосом, що ніби голками врізається в мою голову і мені стає важко думати.

Раптом я відчуваю, як на моїх руках спалахують маленькі теплі вогники. Перший поштовх. І ось ми вже йдемо до школи і вона звичайно відмінниця, тому мені її всі ставлять в приклад. Вогонь гарячими хвилями розноситься по всьому тілі. Другий поштовх. І ми вже дорослі, у неї гарний заможній чоловік, троє чудових дітей, всі щасливі, усміхнені, як на картинці. Аж бридко! Невидиме полум”я захоплює весь дитячий майданчик і все, навіть я у його владі. Третій поштовх. “Зупини! Мені вже страшно!” Четвертий.

І все миттєво згасло. Вона лежить на піску, не дихає. Мої очі наповнюються слізьми, проте я не відчуваю провину чи жалість, однак задоволення я теж вже не відчуваю. Розгублені, налякані батьки, лікарі, перехожі… Чому ви всі дивитеся лише на неї, адже це я тепер ваша єдина донечка!  Але навіть мертвою вона залишається в центрі уваги.

Вона і досі у центрі моєї уваги. Я намагаюся багато працювати, щоб не чути її. Але вночі, коли я вже не можу чинити опір, вона приходить до мене, простягає свої маленькі тоненьки рученята і каже: “Обійми мене! Обійми мене! Обійми мене!”

Холодне темне море. Якби я хотіла бути спокійною і сильною як ти! Чому я не море?

Скажений перукар

Добрий день!

Так, одразу до діла. Я знаю, як це робиться, у кіно бачила… Значить, що мене турбує?…

Ну, від мене пішов хлопець… Після двох років спільного життя…  Через якісь безглузді політичні переконання… Але він скотина і мені до нього байдуже.

Що ще? На роботі у мене все добре, я працюю перукарем. Хоча, знаєте, дуже не люблю набридливих клієнтів. Ну типу мені 5 см і щоб об’єму побільше, а звідтийому взятися, якщо в цієї курки три пера на голові. Або коли масну свю голову притягує і починає керувати: мені вісочки трохи, але не сильно, ззаду підрівняти і чолочку залишити. Як тому віслюкові второпати, що з тою жирною чолочкою на нього жодна нормальна жіночка не подивиться. Ну тупііі! А як ще почнуть заливати про своїх синів, дочок, бабусь, дідусів, кішок, собачок, затримку, підтримку ітд., то мене вже дьоргає. Я їм, значить, щось відповідаю, посміхаюсь, жартую, співпереживаю, підтримую. Одним словом блищу, як обгортка від шоколаду, віддзеркалюю радість.

А сама в думках вже так ножиці заношу,  високо-високо над їх масною головою, і вже відчуваю прилив сили і міці, і відчіваю себе перукарем з Волл стрит! А ножиці, що відблискують на сонячному промінні, стрімко направляються прямо крізь пласти волосся, шкіри, кості та до самого мозку, у центр бовдуризма! Я прокручую тричі за годинниковою стрілкою, кров розпливається підлогою, в’язкими червоними колами. Як живописно вона блікує, густа, червоно-чорна!

Але то так, тільки фантазії! Робота к мене гарна і зарплатня гідна, і все ніби добре. Колектив чудовий, особливо на перервах з кофійочком і сигареткою наші розмови люблю. Всі, правда, трохи старші за мене, заміжні, думають, що все вже знають про це життя і заміж мене все віддають. Ой, та нашо мені той жених, а якщо знову у мене політичний чи просто погляд йому недо вподоби. І взагалі, яка сім’я, коли завтра померти всі можемо!

Продавець совісті

Яке чудове місце! Гори, ліс, ріка… Чудові перспективи для прибутку. Звичайна людина бачить у цьому місце для відпочинку, духовного збагачення, творчості. Але не я. Я давно збагнула взаємозв’язок цього світу, певну іерархію, схему. Можна бути травою, яку топчуть, можна бути коровою, яка жре цю траву, можна бути домом, що тримається на певному фундаменті, а можна бути, наприклад, вітром, що має силу змінити цей ландшафт при певних обставинах. Та, мені здається, людина недооцінює силу, якою вона володіє. Гроші! Маючи великі гроші, я можу все це зрівняти з землею, можу збудувати фортецю, гідропарк, що завгодно. Як же це мене збуджує! Головне – знати, як заробити гроші. Ти реально починаєш сприймати світ іншими категоріями! Наприклад ви. Я можу оцінити вашу вартість, ну скільки ви коштуєте? Штуку, дві, п’ять? Можу продати вас за міфічною ціною. Коли я це зрозуміла, то стіл перестав бути підпоркою для їжі, машина – просто засобом пересування… Світ став полем для гри, моєї гри, величезним ринком збуту. Проте, головне в цій грі, що її правила весь час змінюються і ти маєш бути майстромімпровізації, твій нюх має вловлювати найтонкіші зміни, коливання вітру сьогоднішнього дня. Що ми маємо на сьогодні? Війна. Чудово! Я не хочу рахувати кількість постраждалих та плакати під сумні історії по теліку. Я хочу продавати ці історії, або щось інше, доїти цю корову, доки вона топче траву і дає молока. Як можна співчувати цим хробакам, що так в’їлися в свої мікродомівки, мікрозаплатню, мікролюбов до вітчизни? Це смішно! Рабське суспільство. Як Бог дасть, то все буде добре! А як не дасть цей твій бородатий Бог? Що тоді? Релігія -це упряжка для безхребетних. Що ви можете з вашою релігією? Ви можете змінити своє життя накраще? Здійснити мрії, облетіти навколо світу, зібрати колекцію найкращіх творів мистецтва? А я можу все. У мене справи йдуть вгору, у мене контакти та зв’язки. Торгівля не стоїть на місці, сьогодні -це інформація. І вона опиниться у руках тих, хто більше за неї дасть. Можна сказати, я вливаю на хід історії. Ще трохи успішних справ і, можливо, куплю собі ці гори. А чому ні? Збудую собі величезний маєток, виберу собі солідного чоловіка, можливо зроблю пару пластичних операцій, всиновимо дітей (народжувати -не для мене). Жодних проблем. Ані брудної матері, що за пляшку пригріє кожного, ані боргів, ані батька -капітана далекого плавання, ані нечісаних дітей… Як же я не навиджу своє дитинство! В ньому і не пахло грошима, тому все було паршиво. А гроші, вони надають речам смак і сенс життю. Все досить плести нісенітниці. Поки є на чому, треба заробляти гроші! Я гадаю, що цей ліричний відступ не був марним. По очах бачу, що ви вже, як голодні шакали, готові розгризти здобич за для своєї вигоди.   Чудово колеги! До бою!

Тетяна Бондаренко

Тетяна Бондаренко

Капричіо Паганіні

(Capriccio 24)

Це – візочок моєї мами. Вона вже п’ять років як паралізована від талії і нижче. Я дбаю про неї, я у неї єдина донечка.  Я дуже люблю маму. Знаєте, моя мама – сильна особистість. Вона сама поставила мене на ноги, адже тато пішов від нас коли мені було лише п’ять. За професією мама – музикант, скрипаль. Надзвичайно обдарована, їй пророкували велике майбутнє. Але у ті буремні дев’яності треба було якось заробляти на хліб собі і мені, і мама залишила музичну кар’єру і стала бізнес-леді. До речі, у бізнесі вона також досить успішна. На скільки? Ну, на мої шістнадцять вона подарувала мені автомобіль. А на моє вісімнадцятиріччя вона подарувала мені чашку, на якій були намальовані ноти. І коли дарувала, побажала: «Хай у людей при погляді на тебе звучить музика». Знаєте, от я ніколи не чула музику всередині. Це у мами весь світ бринить, співає, промениться музикою, а у мене – ні. Тобто, коли я чую музику на концерті чи по радіо – я її розумію, відчуваю. Але так, щоб музика зазвучала всередині – ні, такого не було. Хоча я дуже люблю музику і мистецтво взагалі. Я за освітою – мистецтвознавець.
З чого все почалось? З кохання. До нас в Академію мистецтв, де я навчалась, за програмою культурного обміну приїхав скрипаль із Туреччини. Він був дивовижно красивий: високий, стрункий, з величезними чорними очима. У нього були такі красиві мужні руки з довгими пальцями, і коли він брав тими пальцями смичок і торкався струн – мені здавалось, ніби це він торкається мого оголеного серця. Навіть ім’я у нього було як музика – Гюрсель. Гюр-сель. Я закохалась безтями.

Звісно, я не могла отак просто підійти до нього і освідчитись – але і мовчати теж було неможливо. Отже, я вирішила зайти здалеку – вирішила подружитись із ним. Я запросила його до нас у гості – заодно і з мамою познайомлю. Два скрипаля і один мистецтвознавець напевно знайдуть про що поговорити.
Він прийшов до нас, вечір був прекрасний. Ми так невимушено і легко спілкувались – наче знали одне одного цілу вічність. Пізніше я пішла проводжати його на таксі і запитала, чи сподобалось йому у нас. Він сказав, що йому все дуже сподобалось, а потім додав: «У тебе дивовижна мама, вона… вона як Капричіо Паганіні». Капричіо Паганіні – ви знаєте цей твір? Це надзвичайно красивий твір, особливо та партія, ближче до кінця, коли скрипка бере ноту і підіймає її високо-високо, ніби натягує тоненьку струну між небом і землею, і та струна так пронизливо і  нестерпно-красиво плаче від найменшого доторку, найлегшого подиху. Капричіо Паганіні!!! Коли Гюрсель сказав це, я раптом – уперше в житті! – почула музику зсередини, ніби у мені скрипка заплакала!

Я все зрозуміла. Але не видала себе ані йому, ані мамі. Я запрошувала маму на концерти Гюрселя у нас в Академії, запрошувала його до нас у гості, і мовчки спостерігала за тим, як розвивається їх роман. Але, знаєте, кожного разу, коли я бачила, як вони зустрічались поглядами, як торкались одне одного – в мені ніби випростовувалась та струна, обвивалась довкола шиї і тягнулась все вище, здушуючи горло, і так пронизливо плакала…

А влітку Гюрсель запросив нас – маму і мене – до себе у гості у  Стамбул. Рейс був пізній, вночі. Ми не стали брати таксі до аеропорту, я повезла нас із мамою на моїй машині. Ми їхали темною Бориспільською трасою, спалахи фар автомобілів, жовте світло ліхтарів і раптом… Знову ця скрипка. Підіймається десь зсередини, ширшає, заповнює собою простір салону авто, струною тією врізається в горло і душить, і ріже, і не дає ані дихати, ані жити! І я розумію – або вона задушить мене, або я переріжу ту струну!

 Я просто заплющила очі…

Мені пощастило – кілька синців і незначних подряпин, а мама… Мама відтоді паралізована. Важко доглядати лежачу маму, і я знаю, що з кожним роком буде все важче. Але, знаєте, краще я в тиші буду нести цей хрест, аніж ще раз почую ту  скрипки… Фінал переробити.

Дякую тобі, Господи!

Тато захворів. Сусідка зателефонувала. Каже, ніби інсульт у нього. Ну, вона напевно ще не знає, просто їй так здалося. Вона помітила, що він зранку до курей не виходив, то опівдні вирішила зайти перевідати – а він лежить на підлозі і слова мовити не може. Вона одразу мене набрала. Щастя мати таких сусідів.

–         Ой тату ж мій тату, таточку! Та, може, все обійдеться? Може, оговтається? Лікар мав би прийти о другій. А котра зараз? Пів на третю. Треба сусідку набрати.

(бере телефон, але не телефонує, зупинилась із телефоном в руці)

 –         А якщо інсульт?

–         Ой лихо! Як же я його звідти перевезу? А якщо в лікарню?

–         Та це ж які гроші! Іпотеку лише восени сплатили, тільки жити почали – і на тобі!

–         То що ж, мені до нього їхати?

–         У ту дупу світу? Ані душу, ані ванни, удобства надворі, поговорити – хіба що з курами! Та я звідти так тікала щоб оце повернутись?!

–         Ну, добре, а якщо сюди?

–         А як?

–         Та машину знайдемо.

–    Але куди? У нашу двокімнатну?! До дітей у кімнату? – так він там все засмердить. Це ж за що дітям кара така?! До нас із Гришею – ой, про що балачка?! Та Гриша кине мене! Кине зі старим і дітьми, без роботи, без грошей! Піде геть і все!

–         Ой, що ж це за біда, Господи?!

–      Невже я маю чоловіком і дітьми пожертвувала заради старого пердуна, який не сьогодні а завтра все одно помре?!

 

(дзвінок телефону, з острахом бере слухавку)

–         Алло? Так, Марічко, кажіть, як там таточко? Що лікар каже?

О котрій годині? Помер?!

А тут переворот у свідомості Усвідомлення того що вона і хто вона. Для гри простір. В кінці має бути прости Господи і тоді подяка.
(Пауза)

–         Дякую тобі, Господи!

Смерть Далі

Дівчата, хлопці, ноги підіймайте! Порозсідались тут, наче квочки на сідалі! І сумки підберіть – мені ж скрізь протерти треба. Куди ж ти на мокре стаєш, чорти б тебе почепили?! Артисти не артисти, а чужий труд теж треба поважати. А чого це ти на мене так дивишся?! Бач, яка пані! О, бачу гнів в очах твоїх! Гніваєшся на мене? А гнів, дівчино, – то великий гріх, особливо для людей творчих. Це я пособі знаю. Та я не про прибирання, хіба ти думаєш, що я зі шваброю в руках народилась? І у мене був талант. Ось я тобі про себе розповім і відпочину трохи.
Був у мене талант художника. Вчитись ніде не вчилась, само воно, з космосу до мене прийшло, як прозріння чи благодать яка. Раптом стала малювати – та ні, картини писати! Саме писати! І не просто картини – а геніальні картини! Мені так казали: це геній, геній Далі через тебе промовляє! Так мене і називали – Коровинським Далі, бо з села Коровинці я. Спочатку всі казали – мазня, дурня,  а потім прийшла людина тямуща у мистецтві – викладач художньої школи в Житомирі – подивився він мої роботи і каже: «Яка образність! Яка формотворчість! Сюрреалізм! Далі!» І почалось! Усе село бігало дивитись на мої полотна. Та що село – з району приїздили! У мене калитка не зачинялась, люди все йшли і йшли подивитись на твори Коровинського Далі! І слава про мене дійшла аж до Києва, і мене з моєю картиною – ох і довго ж я її малювала-виписувала! Два-на-два полотно! – запросили на велику виставку митців з регіонів присвячену Дню Незалежності, до самого Києва.
Значить, залишилось два дні до від’їзду, я вже всі речі спакувала, машину замовила, а картину ще не пакую – бо хочу братові показати. У мене брат-близнюк є, він – велика людина, депутат у Верховній Раді від нашого району: культурний, освічений, по музеях-театрах ходить, зі столичним бомондом ручкається. І я вирішила йому перед від’їздом картину мою показати – щоб же ж оцінив! Бо художня школа Житомира –то так, але ж треба  на столичному опробувати! Картину я спеціально посеред кімнати поставила, підперла скринею, чекаю брата. Приїхав він, я вийшла, зустріла його біля калитки, проводжу у хату, відчиняю двері… А він з порогу: «Шо за брєд?». Він, падлюка, завжди грубіяном був, але ж щоб так, з порогу, про мистецтво! Кажу: «Полотно моє, а нє «брєд»!» А він: «Шо за бредовые картинки, Люся? Шо ти куриш?» Я йому: «Це геній Далі, Васю, до тебе промовляє!», а він: «Та Далі і поруч не качався!» І як почне розкладати мене по поличках! І те не так, і се не так! І топче мене, не як людину, а як митця, топче тими словами образливими. Я все трималась, трималась, а потім як вибухнула та гіркота в мені! Наче ядерним вибухом засліпило! Схопила я перше, що під руки потрапило – табуретку – і як запущу нею у голову братові!
Ой лихо!!! Наче завмерло все довкола. Дивлюсь – брат мій… рідненький… лежить на підлозі…регоче аж за боки тримається, а посередині картини стирчать чотири ніжки тієї клятої табуретки.

Дівчино, гнів – то великий гріх, багатьох митців загубив. Добре, піду далі мити, до вашого виступу треба встигнути увесь будинок культури до ладу привести. Підіймайте ноги, хлопці і дівчата!

Портрет раба в інтер”єрі

Д-Н-Р-Л-Р-Н-Д-Р-Л-Н-Р-Н-ЛД-НР-НЛ-РН…
Мене перед світанком кошмари мучать.

Смерть? Ні, не лякає. Смерті тут на всіх вистачить. Після Іловайську – смерть не лякає. Ні.
З якого металу? З якого металу у них серця? Ви чули? Чули як голосно і дзвінко б’ються їхні серця? Наші – безшумно опадають попелом, а їхні – А-а-а-а! І вогонь їх тільки загартовує, а ми – ми навіть не палаємо, а зотліваємо. А-а-а-а! І про щось таке віщує гонг їхніх сердець, що від того гонгу кожна клітинка в тілі вибухає страхом і цей страх гонить нас у бій. Нас – страх, а їх – що?
Мене перед світанком кошмари мучать. Щоб не спати, я намагаюсь скласти з Л-Н-Р і Д-Н-Р слово У-К-Р… У-К-Р… У-К-Р-Аааа… а які кошмари? Сниться мені, що виходжу я на світанку до Сонця, і голосно так, перекрикуючи дзвінку луну власного серця кричу: ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ!
Але ж я знаю, що немає Волі ані в мені, ані у тих, хто за мною. І не буде воскресіння, тільки попіл і с-с-смерть.

НаВійна

Мамо!
-Мамо!
– (беззвучно) Мамо!

(рух по колу) Гар-зар-раг-гар-зар-гарнізони-зони-зони, полігони-гони-гони – як же я ненавиджу коч-чок-чок-кочове життя військових.

(зупинка) Я люблю науки, фундаментальні. Фундамент-ментальний- ґрунт, в який можна пустити коріння, на якому можна збудувати хату, садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть.
І раптом – Вій! Вій! Вій-на-на-наші хати! На наші сади! На нашу сім’ю!

(рух по колу) І знову: гар-гар-нізони-зони-зони, полігони-гони-гони…
(зупинка) І тільки мама залишилась вдома. Сказала, що нікуди звідси не поїде, бо корінням приросла.
– (беззвучно) Мамо!

Катерина Пономаренко

P1070765

Училка

Ну да, я не без недостатков. Я живой человек. У меня хватает тараканов. А у кого их мало?

Я всю жизнь работала. И всегда была честной и прямолинейной, не увиливала, не выпендривалась и бисер перед свиньями не метала. Мне так и говорили всегда: «Любка, ты же прямая, как доска!» – так и есть. И грубой могла быть, ну а что я могу сделать, если по-другому не помогает и не доходит до людей.

Но ребенка я никогда не обижу. Я не из тех «бедагогов», которые из детей крови напиться любят, а потом из бедняжек не люди, а комплексы ходячие вырастают. А потом удивляются, что у нас в стране, простите, пидарасов много. Я если и кричу на них, то только по делу.

Вы у них сами спросите, у детей-то, как они к Любовь Ивановне относятся – они вам скажут. Дети, в отличии от взрослых, никогда не врут, а если и врут, то по вине опять-таки взрослых. У меня в столе два ящика с их открытками и рисунками – всегда поздравляли, и с 8-ым марта, и с Новым годом, и не потому что задание было такое, а потому, что хотелось. Любили дети меня. Боялись, но любили.

Я без лишней скромности скажу – я от Бога педагог, и знаете, почему? Потому что Бог своих детей-то мне как раз и не дал. Компенсация, понимаете?

Нет, я не понимаю, куда наше министерство образования смотрит и когда они уже удавятся все своими деньгами! Не будет больше обычной, среднеобразовательной школы для нормальных детей, будет элитная гамназия!  «Вы не сможете соответствовать новому формату нашего учебного заведения» – и не стыдно тебе, пигалице, мне такое в глаза говорить! Мало того, что встречают по одежке, так еще и провожают! Тьфу!

Я не привыкла на жизнь жаловаться, но вы меня, между прочим,  смысла жизни лишили.  Так я хоть что-то полезное делала, а теперь? Куда мне себя приткнуть? Кому я нужна? И не пойду я уборщицей! Я, может, и неуклюжая, но не до такой степени! У меня стаж! Так, бывало, одиноко, кошки на душе скребут, сядешь сочинения проверять – и не так уже и паршиво, и смеешься от души над этими перлами. Единственная радость была, и того, ей-Богу, лишили, мне теперь только сдохнуть в своем сарае! Вот повешусь, и оставлю записку: «В моей смерти прошу винить министерство образования».  И никто не вспомнит даже, и не скажет, что, вот, была такая Любовь Ивановна, души в детях не чаяла. Да что там! Даже имени не вспомнят!

Ой, мне нельзя так волноваться. Мне надо срочно стресс снять, иначе совсем плохо будет. О! У меня же еще с Дня учителя заначка осталась. Почти полная. «Утолю печали в чае», или как там оно. Без ста грамм не разберешься. Жертва системы, вот кто я! Диссидент!

 Я ненавиджу натовп…

Я ненавиджу натовп. Я намагаюся завжди уникати його. Він лякає своєю безликістю.

Невже можна змінити країну – гаслами?

Мій героїзм – у моєму домі, на кладовищі, де поховані мої батьки, у саду, де я так люблю гуляти зі своїм собакою… Ти завжди можеш відмовитися від гри, і тоді тобі не доведеться бути ні переможцем, ні переможеним.

«Хто не з нами, той проти нас». Нам сказали, що якщо ми не боягузи, ми маємо вийти. І мені довелося… Я ще ніколи не бачила стільки людей. Звідки вони? Не звідси. Не звідси… Їх ставало усе більше. Усі кудись ішли. Я потрапила в течію. Мене стиснуло. Шляху назад не було.

Раптом я побачила, як мій сусід поніс кудись сокиру.

Я не знаю, якою зброєю буде вестися третя світова, але четверта – точно палицями і камінням.

Ікла. Кігті. Слина. Червоні очі. Роги. Ноги. Носороги. Стадо скажених носорогів!

Звірі не ведуть війни. Рослини не ведуть війни. Люди ведуть війну. Чому в тваринах більше людського, ніж у нас? Що з нами не так? Може, ми дійсно зайві на цій планеті? Може, нас заселили сюди інопланетяни?..

Я тут ні до чого, я не знаю, хто почав, відпустіть мене! Я вдома забула вимкнути праску!

Ми всі винні! Кожен несе відповідальність за смерть, із чийого боку вона б не сталася! Диявол починається з піни на вустах у янгола, що вступає в боротьбу за праве діло.

Відпустіть мене! Віддайте мої речі! Дайте подзвонити батькам! Я більше не вийду.

Я – Маленька мурашка…

Я – маленька мурашка. Вже котрий день я сиджу в коробочці з-під сірників. Мені здається, що із кожним днем вона стає усе меншою. Або це я стаю більшою, хто зна.

Абсурд! Це прихована камера! Куди посміхатися і махати рукою? Я не герой, я не зробила нічого особливого! Навіщо мене тримають? За одного військового захочуть десятеро таких, як я… В справжній трагедії гине не герой. Гине хор.

Ви хто?.. Усе стало з ніг на голову. Пішаки ходять як королеви, а королеви як пішаки. Цей бруд в’їдається. Скільки треба води, щоб відмити таку кількість бруду? Скільки доріг має людина пройти, перш ніж ти назвеш її людиною?

Усе це було, є і буде, аж поки людству не прийде кінець?.. Я боюся нікого не впізнати, коли повернусь. Якщо повернусь. А ви хто? Сиві, змучені. Вас нудить від ваших же ілюзій. Ви, ми – невинні жертві, залишені кимось на узбіччі історії. Нас злили разом із сорока п’ятьма мільйонами! Наш ворог – з обох боків. Наш ворог – це ми самі. Коробочок не існує.

Ми всі колись повернемось додому, і там нас спитають: «А ви хто?». А питання це означає те ж саме, що і «А що ви робили?». Сивіли? Вчили дітей повстанських пісень? Замовляли патріотичні роли? Вигадували собі коробочки і дружньо ненавиділи поганого дядю, який вас туди запхав?

Війна нікого не залишить осторонь. Рано чи пізно вона кожного поставить перед вибором. Вона вже підготувала для кожного тисячі запитань. Вона вже по горло сита нашими виправдовуваннями і компромісами із совістю.

 

 

Анна Васюткевич

Анна Васюткевич

Втрата

 

(бабуся дрімає, потім раптово прокидається)

-Василю! Ой, здалося, що ти зараз сидів поряд зі мною… Пити, хочеться пити, у роті все пересохло… десь тут ти завжди залишав склянку води… нема. Боже! Яка нестерпна біль, вона пронизує усе тіло  каленою головнею.

Коли ти вернешся я тобі відразу скажу те, що ніколи ще не говорила. Вночі, коли ця біль стає особливо нестерпною, коли всі члени мої німіють і хочеться кричати, я ніколи тебе не зову, ні… я тебе не зову, бо, чуєш, я – сильна людина, я можу терпіти.

Господи! Чому увесь цей час стукає оце кляте вікно мені по голові. Ну що так важко закривати його, щоб мама не захворіла! Ось захворію тут і вмру , що тоді?

Слухай, ну чому ти пішов туди, не розумію? Сам навмисно пішов! Ну що  тобі було погано з мамою? Мама тобі і наварить і нагодує, і слова зайвого не скаже… ну, якщо і скаже, то це тільки на користь. Тільки я бачу тебе наскрізь, тільки я хочу щоб ти змінився на краще. Ну хто, як не мама скаже усе тобі відверто.

Ну та годі, приходь! Не буду я тобі нічого казати, я не буду тобі читати оці моралі. Ми просто посидимо , поговоримо. Так просто, як в дитинстві, пам’ятаєш?

 

(дзвонить телефон)

 

Ало?  Так це дім Шматко… Так я його мама… Кредит?… Я про це нічого не знала… Послухайте мене, не віддасть вам він нічого… Та не кричіть так голосно, у мене вже вуха болять. Слухайте, Василь нічого вам не віддасть… Василь… помер три дні тому.  Загинув… покинув мене мій синок.

Ірина Мішина

Мішина Ірина

 

 

НаВійна

Нав і Яв.. і я.

 

ЯВ

Усе має склад: слина, вода, вогонь, війна. Усе має певну структуру: елементи, зв’язки, ядро. Усе має зерно. ..Чим є твоє зерно?

Який твій склад? Що у тобі складається? Хто чи що складає твоє буття?

буття – набуття

бути – набути

буду – набуду

..Що з тебе народиться – який народ?

Яв, Нав, Слав, Прав.

Що ЯВляє твій народ? Чим він ЯВляється?

Чи ти правиш своїм народом? Чи ти в Праві?..

Право на Яв і Нав..

 

НАВ

..ВійНА!! Вий!!

На “ви”.. Ви у Наві й на – війна!

 

ВИбух! ВИнищення!! ВИрок..

ВИклик. ВИзволення.. ВИйти – ви й ти.

Ти -ввійшов у Нав, вийшов у Яв з Наві: ти пізнав.. Пізнав? Ти пізнав?.. Пізнав!! – Ти пізнав у Наві, що не на “ви”, а новим вийшов.. Славним. Що славиш?..

 

СЛАВ

Моя шмата не висихає – вона обтирає піт з твого чола.. Моя шмата не висихаєт- піт і кров, піт і кров..

З потом і кров’ю вийде весь бруд, що як його носить Земля.. Бруд людських думок, гній людських дій.. Земля забере весь піт і всю кров, що мають вимити гній.

Гній – це запалення, це хвороба. Гній – це інфекція. Гній треба видавити. Тому кожень день хлопці їдуть давити гній: людський гній – ворога, людский гній – свій. Молоді хлопці їдуть давити гній. Немолоді хлопці їдуть давити гній. Не хлопці їдуть давити гній. Всі їдуть..

Їдеш і ти, і я з тобою.. Шукаєш правди, і я з тобою.

Захищаєш – б’єш. Обурюєшся – б’єш. Б’єш, б’еш.. Б’ЄШ!!!

Є ж?.. Правда.. Ну є ж?..

Де ж?.. правда..

 

ПРАВ

Прав? – Да.

І я з тобою.

Я з тобою.. З бою. За зброю. Я – б’ю.. Я б’ю. Я? Б’ю?  Я – Б’ю!! Я Б’Ю!! Я б.. Боже..

 

Молитва

Боже, дай мені мудрості розуміння.. Навчи прийняти себе і свій шлях, навчи поважати шлях іншого, подібного собі.. А радше – зовсім собі не подібного. Дай мудрості відрізнити.. Навчи не відрІзати – а відокремити, не зважувати – а поважати. Господи! Навчи діяти не від розуму, відчуттів чи страху – а від серця.. Дякую тобі, Господи.. Дякую..

 

Моє серце не висихає – воно ллє сльози й світло молитви на твоє чоло.. Моє серце не висихає – воно ллє світло молитви тобі в серце.. Христова молитва.. тобі все це.. – НА!!

 

..Ви?

Нав і Яв:

Ви – я..

Я – ви?..

Я – ви.

ЯВИ!!!!

Павло Кружнов

Павло Кружнов

 

НаВІЙНА

 

Дивно, ніколи не подумав би, що останнім буде бажання говорити із людиною, що

закінчить моє життя. Але ти не вбивця, бо хочу наостанок поговорити із людиною.

” Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?”.

Згадалося. Ми в школі всі вчили цей вірш. От не думав, що когось окрім себе таке буду питати.

Якщо тобі подарували яйце, то чи можуть прийти через рік і вимагати курку?

Чому ж ви приходячи сюди кажете, що ця земля ваша? Може тому, що від самого прадіда ми жили і будували, садили і створювали на землі не твоїй, не моїй, а Божій? Я розумію, що ви на небі, що є будинком Божим, підриваєте літаки, а на землі,що є Божим підніжжям руйнуєте все, чого не створювали: дерево, що ніколи не посадите, будинок, що ніколи не збудуєте, та вб’єте чогось сина. Життя навиворіт.

От уяви, якщо б я сказав:

«Відсьогодні Чорне море моє. Та й взагалі, усі моря мої. Бо  найдавніші

пращури мої вийшли на Землю з океанів. Прийшов час

повертати собі своє, що залишилося від далеких родичів.»

Але я точно знаю, що Всесвіт чує, хто що хоче – те її отримує. Скоро ця земля дійсно стане вашою, а ви її – тепло і затишно буде вам в ній лежати.

Вбивши одного – націю не погубите, взявши ще один акр – Всесвіт не захопите.

Бо Земля – всюди Земля, а люди – не українці, не росіяни, не американці, а завжди люди.

Останнє,  прошу спитай у всіх своїх, чи знають вони, що вони люди?

Діти повинні бути захищенні, вони цвіт нації, наше майбутнє. Без них немає продовження людства. Але які вони жорстокі й некрасиві.

Один, два, три, чотири, п’ять – я іду вбивати. Яка жахлива неслухняна дівчинка. Невже тобі не казали, що забирати час у дорослих – це погано?

От сука мала, де ж ти є?

Йди, я дам тобі автоматом погратися. Йди, награємося вволю. Тут сонечко, автомат і трохи злий дядько.

Не треба казати, що ти така нещасна, не маєш жодної іграшки. От в тебе повсюди поряд валяються руки, ноги, багато.

От мені не давали гратися лялькою. А давали гратися якоюсь зброєю. А я й досі не

хочу грати автоматом. Я хочу відривати лялькам голови і дивитися, що в них там всередині.

Лялечко, йди сюди, візьми у дяді яблучко, а не то прийдеться брати до рота автомат.

Официант

«Я очень люблю людей» – вот так начинается каждое мое утро. Я приехал покорять этот город, поступил в самый престижный красный вуз нашей страны, закончил его с дипломом того же цвета, и …

В общем, у меня нормальная работа – считай по специальности. Работаю в сфере обслуживаний. Это ведь лучше, чем сидеть на папиной шее или вернуться в своё родное село, или чего хуже, раздвигать булки. Хотя, предложения, кстати, были, но я, же выше всего этого.

И мне не стыдно, нет, я – официант. Но, ведь в центре столицы. К нам Галкин приходил два раза и Лобода. У нас вообще, всё не так просто. Чашка кофе – семьдесят гривен. А то, что мы им «Галку» заваривает, это их проблемы. Что в меню стопроцентная Арабина написано, что на пачке кофе.

А что такое «фокачча на вертеле» – так вообще, никто не понимает. Что на кухне быстрее делаться будет – иногда это фаршированная рыба, а иногда утка, а иногда то, что не доели. И говорила же мама: «Что брали чужие рты, в свой рот не бери ты». Едят!

И всё гребут, гребут, куда в них только лезет? А машины! На одних приезжают, на других едут.

Только знаете что? Человека в них нет, ни в ком.

Приходят папики с девочками.  А у девочек, кроме ног длинных и головы крашенной – ничего нет. И пялятся в свои гаджеты, а друг друга и не видят.

Но вот я годик, другой поработаю, а там по карьерной лестнице. И всех вздую.

Приду и всем им докажу, что богатыми не рождаются, ими становятся. И в моём случае – богатые не плачут!

Віктор Троян

DSC_0025

 

Ну чего смотришь-то на меня? Страшный такой, да? Ну, выпил немного… А мне сегодня можно. Годовщина свадьбы у меня.

Говорят, от бухла это я так выгляжу. Херня, кто сейчас не бухает. А все потому, что я жизнь прожил. Реальную. Ты-то чего о жизни знаешь? А я в 15 работал уже. Родители-то манали меня. Да и сами нищие были, как крысы церковные. А жрать-то хотелось. На копанку я пошел… В этот ад. В жопу самую… На каторгу эту каторжную! Зубами в эту породу вгрызался, чтобы угля побольше вытащить, а думал только, чтоб не задохнуться на хрен в этой норе кротовой! Или чтобы сверху тебя не завалило.

Я и бухать тогда начал. От страха, от нервов. За здоровье и за завтрашний день, чтобы не сдохнуть к чертям собачьим, как гнида какая-то в этой дырке…

Потом на легальную работу взяли. Тогда и женился я. И зажил, как у бога за пазухой. Бухать, правда, стал больше… От радости. Радостью от жизни хотел поделиться: вот я, живой, целый, домой пришел!

Ну а потом метан бабахнул… Сорок три пацана там осталось… А мне три пальца оторвало. Ну да и хрен с ними, живой остался – и слава богу! А без пальцев работать легально нельзя. Инвалид! Калека!

Да, сорвался совсем с бухлом этим. Ну, надо мне было успокоиться, в себя прийти. Меня попридержать надо было, прижать к себе, понимаешь?  А она не понимала. Ушла от меня. Ну, ушла… Повесилась, понимаешь?

Так и живу теперь. Проживаю день за днем без смысла особого. Да за могилкой ухаживаю.

Девочка! Дай мне веревку бельевую и мыло. Шмотки я сегодня постираю.