02 Лис, 2014

Катерина Пономаренко

P1070765

Училка

Ну да, я не без недостатков. Я живой человек. У меня хватает тараканов. А у кого их мало?

Я всю жизнь работала. И всегда была честной и прямолинейной, не увиливала, не выпендривалась и бисер перед свиньями не метала. Мне так и говорили всегда: «Любка, ты же прямая, как доска!» – так и есть. И грубой могла быть, ну а что я могу сделать, если по-другому не помогает и не доходит до людей.

Но ребенка я никогда не обижу. Я не из тех «бедагогов», которые из детей крови напиться любят, а потом из бедняжек не люди, а комплексы ходячие вырастают. А потом удивляются, что у нас в стране, простите, пидарасов много. Я если и кричу на них, то только по делу.

Вы у них сами спросите, у детей-то, как они к Любовь Ивановне относятся – они вам скажут. Дети, в отличии от взрослых, никогда не врут, а если и врут, то по вине опять-таки взрослых. У меня в столе два ящика с их открытками и рисунками – всегда поздравляли, и с 8-ым марта, и с Новым годом, и не потому что задание было такое, а потому, что хотелось. Любили дети меня. Боялись, но любили.

Я без лишней скромности скажу – я от Бога педагог, и знаете, почему? Потому что Бог своих детей-то мне как раз и не дал. Компенсация, понимаете?

Нет, я не понимаю, куда наше министерство образования смотрит и когда они уже удавятся все своими деньгами! Не будет больше обычной, среднеобразовательной школы для нормальных детей, будет элитная гамназия! «Вы не сможете соответствовать новому формату нашего учебного заведения» – и не стыдно тебе, пигалице, мне такое в глаза говорить! Мало того, что встречают по одежке, так еще и провожают! Тьфу!

Я не привыкла на жизнь жаловаться, но вы меня, между прочим, смысла жизни лишили. Так я хоть что-то полезное делала, а теперь? Куда мне себя приткнуть? Кому я нужна? И не пойду я уборщицей! Я, может, и неуклюжая, но не до такой степени! У меня стаж! Так, бывало, одиноко, кошки на душе скребут, сядешь сочинения проверять – и не так уже и паршиво, и смеешься от души над этими перлами. Единственная радость была, и того, ей-Богу, лишили, мне теперь только сдохнуть в своем сарае! Вот повешусь, и оставлю записку: «В моей смерти прошу винить министерство образования». И никто не вспомнит даже, и не скажет, что, вот, была такая Любовь Ивановна, души в детях не чаяла. Да что там! Даже имени не вспомнят!

Ой, мне нельзя так волноваться. Мне надо срочно стресс снять, иначе совсем плохо будет. О! У меня же еще с Дня учителя заначка осталась. Почти полная. «Утолю печали в чае», или как там оно. Без ста грамм не разберешься. Жертва системы, вот кто я! Диссидент!

Я ненавиджу натовп…

Я ненавиджу натовп. Я намагаюся завжди уникати його. Він лякає своєю безликістю.

Невже можна змінити країну – гаслами?

Мій героїзм – у моєму домі, на кладовищі, де поховані мої батьки, у саду, де я так люблю гуляти зі своїм собакою… Ти завжди можеш відмовитися від гри, і тоді тобі не доведеться бути ні переможцем, ні переможеним.

«Хто не з нами, той проти нас». Нам сказали, що якщо ми не боягузи, ми маємо вийти. І мені довелося… Я ще ніколи не бачила стільки людей. Звідки вони? Не звідси. Не звідси… Їх ставало усе більше. Усі кудись ішли. Я потрапила в течію. Мене стиснуло. Шляху назад не було.

Раптом я побачила, як мій сусід поніс кудись сокиру.

Я не знаю, якою зброєю буде вестися третя світова, але четверта – точно палицями і камінням.

Ікла. Кігті. Слина. Червоні очі. Роги. Ноги. Носороги. Стадо скажених носорогів!

Звірі не ведуть війни. Рослини не ведуть війни. Люди ведуть війну. Чому в тваринах більше людського, ніж у нас? Що з нами не так? Може, ми дійсно зайві на цій планеті? Може, нас заселили сюди інопланетяни?..

Я тут ні до чого, я не знаю, хто почав, відпустіть мене! Я вдома забула вимкнути праску!

Ми всі винні! Кожен несе відповідальність за смерть, із чийого боку вона б не сталася! Диявол починається з піни на вустах у янгола, що вступає в боротьбу за праве діло.

Відпустіть мене! Віддайте мої речі! Дайте подзвонити батькам! Я більше не вийду.

Я – Маленька мурашка…

Я – маленька мурашка. Вже котрий день я сиджу в коробочці з-під сірників. Мені здається, що із кожним днем вона стає усе меншою. Або це я стаю більшою, хто зна.

Абсурд! Це прихована камера! Куди посміхатися і махати рукою? Я не герой, я не зробила нічого особливого! Навіщо мене тримають? За одного військового захочуть десятеро таких, як я… В справжній трагедії гине не герой. Гине хор.

Ви хто?.. Усе стало з ніг на голову. Пішаки ходять як королеви, а королеви як пішаки. Цей бруд в’їдається. Скільки треба води, щоб відмити таку кількість бруду? Скільки доріг має людина пройти, перш ніж ти назвеш її людиною?

Усе це було, є і буде, аж поки людству не прийде кінець?.. Я боюся нікого не впізнати, коли повернусь. Якщо повернусь. А ви хто? Сиві, змучені. Вас нудить від ваших же ілюзій. Ви, ми – невинні жертві, залишені кимось на узбіччі історії. Нас злили разом із сорока п’ятьма мільйонами! Наш ворог – з обох боків. Наш ворог – це ми самі. Коробочок не існує.

Ми всі колись повернемось додому, і там нас спитають: «А ви хто?». А питання це означає те ж саме, що і «А що ви робили?». Сивіли? Вчили дітей повстанських пісень? Замовляли патріотичні роли? Вигадували собі коробочки і дружньо ненавиділи поганого дядю, який вас туди запхав?

Війна нікого не залишить осторонь. Рано чи пізно вона кожного поставить перед вибором. Вона вже підготувала для кожного тисячі запитань. Вона вже по горло сита нашими виправдовуваннями і компромісами із совістю.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>